Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 31 березня 2011 року

у справі «Сірик проти України»

за заявою № 6428/07

Щодо недотримання принципу свободи вираження поглядів у зв’язку з притягненням особи до цивільної відповідальності за подання скарги до державного органу

Фабула справи: заявниця надіслала до Державної податкової адміністрації України листа, в якому скаржилася на те, що керівництво Національної академії державної податкової служби України, яка підпорядковується Державній податковій адміністрації України, де навчався її син до його відрахування у 2004 році, займається протиправною та корупційною діяльністю. У квітні 2005 року С., яка була у той час першим проректором Академії, звернулася до суду з позовом до заявниці про захист честі та гідності. Рішенням суду позовні вимоги було задоволено. Заявниця скаржилася, що її право дотримуватися своїх поглядів і поширювати їх було порушено та що її було незаконно покарано судами за критику державного службовця. Вона посилалася на ст. 10 Конвенції.

Правове обґрунтування: рішення судів, якими заявницю було зобов’язано спростувати свої твердження та сплатити відшкодування, становили втручання в її право на свободу вираження поглядів.

Завдання Суду у здійсненні наглядових функцій відповідно до ст. 10 Конвенції полягає у тому, щоб розглядати втручання у світлі справи в цілому та, зокрема, встановити, чи є підстави, наведені національними органами на його обґрунтування, належними та достатніми (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрессоз і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) [ВП], заява № 29183/95, п. 45, ECHR 1999-I). Це неминуче призводить до перевірки рішень, ухвалених судами на національному рівні, незалежно від того, чи подано скарги щодо дотримання судами процесуальних гарантій відповідно до ст. 6 Конвенції.

Першою та найважливішою вимогою ст. 10 Конвенції є те, що будь-яке втручання державного органу у здійснення свободи вираження поглядів повинно бути законним: перше речення другого пункту, по суті, передбачає, що будь-яке обмеження вираження поглядів повинно бути «встановлене законом». Для дотримання цієї вимоги втручання не просто повинно ґрунтуватися на національному законодавстві, саме законодавство повинно відповідати певним умовам «якості». Зокрема, норма не може вважатися законом до того часу, поки її не буде сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати громадянинові можливість регулювати свою поведінку: він повинен бути здатен - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія (див., наприклад, рішення у справі «Ліндон, Очаковський-Лоран і Жюлі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France) [ВП], заяви № 21279/02 та 36448/02, п. 41, ECHR 2007-XI).

Рівень точності значною мірою залежить від змісту норми, про яку йдеться, сфери її регулювання і кількості та статусу тих, кому вона адресується (див. рішення від 28 березня 1990 року у справі «Гроппера радіо AG» та інші проти Швейцарії» (Groppera Radio AG and Others v. Switzerland), n. 68, Series A, № 173). Поняття передбачуваності стосується не тільки поведінки, наслідки якої заявник повинен мати можливість обґрунтовано передбачати, а й «формальностей, умов, обмежень або санкцій», які можуть поширюватися на таку поведінку, якщо буде встановлено, що вона порушує національне законодавство (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus) [ВП], заява № 21906/04, п. 140, ECHR 2008-...).

Згідно з рішенням Конституційного Суду від 10 квітня 2003 року звернення до правоохоронного органу про порушення прав особи посадовими особами цього органу при виконанні ними своїх службових обов’язків не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію. Хоча Конституційний Суд дійшов такого висновку у контексті тлумачення положень ЦК України 1963 року (стаття 7), який втратив чинність до того, як відбулися оскаржувані події, заявниця могла обґрунтовано сподіватися, що цей висновок так само буде застосовний і до «нового» ЦК України 2003 року, який застосовувався у її справі. Така правова позиція підтверджується постановою Пленуму Верховного Суду від 27 лютого 2009 року.

Заявниця не могла передбачати тією мірою, яка була б розумною за тих обставин, наслідки подання скарги щодо С. до органу вищого рівня, якому підпорядковувалася остання. Хоча ці міркування вже самі по собі можуть бути підставою для висновку про порушення ст. 10 Конвенції, Суд зазначає, що ще залишаються певні елементи справи, які вимагають від нього продовжити її розгляд і перейти до питання щодо того, чи переслідувало втручання одну або більше легітимних цілей і чи було «необхідним у демократичному суспільстві» (див. рішення від 26 квітня 1979 року у справі «Санді Таймз» проти Сполученого Королівства (№ 1)» (Sunday Times v. the United Kingdom (№ 1), п. 62, Series A, № 30).

Заявниця надіслала свою скаргу щодо С. до державного органу, підлеглою якого остання була, приватним листом і не оприлюднювала його. Отже, вимоги захисту за статтею 10 Конвенції необхідно оцінювати не у відношенні інтересів свободи преси або відкритого обговорення питань, які становлять гострий громадський інтерес, а швидше у відношенні права заявниці повідомляти про порушення у діях посадової особи органу, компетентному розглядати такі скарги (див. рішення від 5 жовтня 2006 року у справі «Захаров проти Росії» (Zakharov v. Russia), заява № 14881/03, п. 23, та рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Казаков проти Росії» (Kazakov v. Russia), заява № 1758/02, п. 28). У цьому контексті Суд повторює, що одним із принципів верховенства права є те, що громадяни повинні мати можливість повідомляти компетентних посадових осіб держави про поведінку державних службовців, яка їм видається неправомірною або незаконною (див. п. 26 наведеного вище рішення у справі «Захаров проти Росії» (Zakharov v. Russia) та п. 28 наведеного вище рішення у справі «Казаков проти Росії» (Kazakov v. Russia).

Заявниця надіслала свого листа, перш за все, з метою перевірки компетентними органами незаконного - на її думку - поводження деяких державних службовців. Зокрема, заявниця надіслала свою скаргу до державного органу, відповідального за контроль за діяльністю Академії та її працівників, і просила вивчити питання. Ніщо не свідчить про те, що заявниця не діяла в рамках, установлених законом для подання подібних скарг.

Заявниця у своєму листі не вдавалася до образливих, брутальних або нестриманих висловлювань, хоча у ньому дійсно містилися деякі емоційні вислови, які наближалися до перебільшення або провокації,- такі як, наприклад, твердження, що С. «кожного дня змінює ексклюзивні імпортні вбрання та діаманти».

Лист не ставив під загрозу громадську довіру до посадових осіб Академії, оскільки його зміст не став відомим загалу, у справі не брала участь преса, а також не було будь-якої іншої форми публічного розголосу. В цілому можна обґрунтовано стверджувати, що скарга заявниці не виходила за межі прийнятної критики, особливо, оскільки ці межі за певних обставин можуть бути ширшими стосовно державних службовців порівняно з приватними особами (див. рішення у справі «Лешнік проти Словаччини» (<...>), заява № 35640/97, п. 53, ECHR 2003-IV, та рішення від 20 квітня 2006 року в справі «Райчінов проти Болгарії» (Raichinov v. Bulgaria), заява № 47579/99, п. 48).

Хоча у листі заявниці містилися серйозні твердження про факти корупції, незаконної розтрати державних коштів та інших зловживань посадовим становищем, відповідальність за які покладалася на посадових осіб Академії, у ньому також були твердження, які аргументовано можна назвати оціночними судженнями. Зокрема, це були твердження, що проректор Академії несправедливо поводилася зі студентами та їхніми батьками та була юридично некомпетентною (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Відєс Аїзсардзібас Клубе» проти Латвії» (<...>), заява № 57829/00, п. 46). Незважаючи на те, що відповідно до ст. 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночні судження не підлягають доведенню їх правдивості, суди поклали на заявницю відповідальність за те, що вона не довела правдивість своїх тверджень, хоча й не проаналізували, чи могли зазначені твердження бути оціночними судженнями.

Вимогу доведення правдивості оціночного судження виконати неможливо, отже, ця вимога порушує свободу вираження думки як таку, а вона є основною складовою права, гарантованого ст. 10 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення від 29 травня 2005 року у справі «Українська прес-група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), заява № 72713/01, п. 41).

Висновки: притягнення заявниці до цивільної відповідальності за подання до державного органу скарги щодо стверджуваних порушень з боку посадової особи держави було непропорційним цілі, яка переслідувалася, а саме - захисту репутації та прав відповідної посадової особи.

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: свобода слова, недостовірні відомості, публічний службовець