Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 27 листопада 2014 року
у справі «Хомулло проти України»
за заявою № 47593/10
Щодо порушення права на свободу та особисту недоторканність у зв’язку з незаконністю тримання особи під вартою
Фабула справи: заявник скаржився, що тримання під вартою в Україні до його екстрадиції до Російської Федерації відбувалось всупереч пп. «f» п. 1 ст. 5 Конвенції. Він зазначив, що органи прокуратури Російської Федерації не надсилали належного запиту щодо екстрадиції, в якому б містилась вся необхідна інформація та документи, до 30 серпня 2010 року, тобто протягом майже чотирьох з половиню місяців після його затримання 19 квітня 2010 року. Щодо першого такого запиту від 30 квітня 2010 року, на який посилались національні суди, ухвалюючи рішення на користь продовження тримання заявника під вартою, заявник стверджував, що цей запит був неповним і тому пізніше, 01 вересня 2010 року, його було відхилено. Таким чином заявник стверджував, що тримання його під вартою до вирішення питання про екстрадицію до Російської Федерації було невиправдано тривалим і у нього не було засобів захисту від свавілля органів влади. Заявник також скаржився, що не було належного та оперативного судового перегляду питання законності тримання його під вартою до вирішення питання щодо його екстрадиції.
Правове обґрунтування: пп. «f» п. 1 ст. 5 Конвенції не вимагає наявності розумних підстав вважати, що тримання під вартою є необхідним, наприклад, для запобігання вчиненню особою правопорушення чи її втечі. Цим положенням передбачено захист на рівні, відмінному від рівня захисту за пп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції: все, що потребується згідно з пп. «f», - це застосування «процедури депортації або екстрадиції». Проте будь-яке позбавлення свободи згідно з другою частиною пп. «f» п. 1 ст. 5 Конвенції буде обґрунтованим лише доти, поки триває процедура депортації або екстрадиції. Якщо така процедура не застосовується з належною ретельністю, тримання під вартою за пп. «f» п. 1 ст. 5 Конвенції перестає бути допустимим (див. рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom), пп. 112-113, Reports of Judgments and Decisions 1996-V). Іншими словами, тривалість тримання під вартою з цією метою не повинна перевищувати обґрунтовано необхідний строк (див. вищенаведене рішення у справі «Сааді проти Сполученого Королівства» (Saadi v. the United Kingdom), п. 72 та п. 74).
Слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у п. 1 ст. 5 Конвенції за своєю суттю посилаються на національне законодавство та зобов’язують забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Проте «законність» тримання під вартою згідно з національним законодавством не завжди є вирішальним чинником. Суд також має переконатись, що тримання під вартою протягом зазначеного періоду відповідало меті п. 1 ст. 5 Конвенції, якою є попередження безпідставного позбавлення свободи. Більше того, Суд має з’ясувати, чи саме національне законодавство, як і загальні принципи, що сформульовані або випливають з нього, відповідає Конвенції.
Законодавство України, яке було чинним до 17 червня 2010 року, не можна вважати таким, що забезпечувало адекватні правові підстави тримання під вартою до вирішення питання щодо екстрадиції, як цього вимагає пп. «f» п. 1 ст. 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, пп. 109-114, від 23 жовтня 2008 року, «Світлорусов проти України» (Svetlorusov v. Ukraine), заява № 2929/05, пп. 47-49, від 12 березня 2009 року, та «Камишев проти України» (Kamyshev v. Ukraine), заява № 3990/06, пп. 67-68, від 20 травня 2010 року). Причиною такого висновку було те, що на час подій національне законодавство не передбачало порядку тримання під вартою до вирішення питання щодо екстрадиції та навіть не згадувало про нього.
Мета п. 4 ст. 5 полягає у забезпеченні права осіб, яких затримано і взято під варту, на судовий контроль за законністю застосованого до них заходу (див. рішення від 11 жовтня 2007 року у справі «Насруллоєв проти Росії» (Nasrulloyev v. Russia), заява № 656/06, п. 86). Засіб, за допомогою якого особа могла б домогтися невідкладного судового розгляду питання щодо законності тримання під вартою, а де необхідно - і звільнення, має бути доступний особі під час такого тримання під вартою. Існування засобу юридичного захисту, якого вимагає п. 4 ст. 5 Конвенції, має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, інакше такому засобу не вистачатиме доступності та ефективності, необхідних для цілей п. 4 ст. 5 Конвенції (див., наприклад, рішення від 12 червня 2008 року у справі «Щебет проти Росії» (Shchebet v. Russia), заява № 16074/07, п. 75).
Більше того, п. 4 ст. 5 Конвенції, гарантуючи взятим під варту особам право ініціювати судове провадження для встановлення законності позбавлення їх свободи, також проголошує їхнє право на судове рішення стосовно законності тримання під вартою, що має бути ухвалене без зволікань після порушення такого провадження, а також на рішення суду про звільнення, якщо виявиться, що тримання під вартою незаконне (див. вищенаведене рішення у справі «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), п. 68). Існує особлива потреба у швидкому рішенні щодо законності тримання під вартою у випадках, коли триває судовий розгляд, оскільки підсудний має повною мірою користуватися перевагами принципу презумпції невинуватості (див. рішення від 4 жовтня 2001 року у справі «Іловєцький проти Польщі» (Ilowiecki v. Poland), заява № 27504/95, п. 76). Та ж логіка може застосовуватися і до тримання під вартою до вирішення питання щодо екстрадиції, коли розслідування ще триває (див. рішення від 8 січня 2009 року у справі «Худякова проти Росії» (Khudyakova v. Russia), заява № 13476/04, п. 92).
Висновки: тримання заявника під вартою в Україні з 19 квітня по 28 вересня 2010 року було незаконним у розумінні пп. «f» п. 1 ст. 5 Конвенції, оскільки воно або ґрунтувалося на законодавстві, що не відповідало вимозі «якості закону», або не було захищене від свавілля належною добросовісністю органів влади. Протягом тримання заявника під вартою з 19 квітня по 12 жовтня 2010 року заявника було позбавлено ефективного та оперативного судового перегляду питання щодо законності тримання його під вартою. Заявник оскаржив у апеляційному порядку постанову суду щодо його екстрадиційного арешту відповідно до змін, внесених до законодавства. Для розгляду апеляційної скарги заявника апеляційному суду знадобилось тринадцять днів. Ніщо не вказує на те, що заявник у будь-який спосіб сприяв цій затримці. Зважаючи на вищезазначений обов’язок органів влади забезпечити негайний перегляд питання щодо законності тримання заявника під вартою з урахуванням відповідних змін, Суд не вважає, що за обставин цієї справи тринадцятиденна затримка є сумісною з вимогою «невідкладності» п. 4 ст. 5 Конвенції (для порівняння див. рішення від 5 червня 2012 року у справі «Шакуров проти Росії» (Shakurov v. Russia), заява № 55822/10, п. 187).
Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції) та право особи ініціювати провадження, в ході якого суд встановить законність його затримання (п. 4 ст. 5 Конвенції).
Ключові слова: шахрайство, міжнародна правова допомога, видача особи для притягнення її до відповідальності, продовження строку тримання під вартою
