Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 03 липня 2014 року
у справі «Мала проти України»
за заявою № 4436/07
Щодо порушення права на справедливий суд у зв’язку з необґрунтованістю рішень суду
Фабула справи: заявниця подала цивільний позов до свого колишнього чоловіка щодо стягнення з нього неустойки за прострочення виплати аліментів. 03 квітня 2006 року Суд частково задовольнив вимоги заявниці та стягнув на її користь 141,58 грн (приблизно 22 євро) неустойки, яку мав сплатити їй колишній чоловік. 21 листопада 2006 року заявниця звернулася до суду із цивільним позовом до свого колишнього чоловіка, вимагаючи стягнення аліментів. 02 січня 2007 року суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці. Заявниця скаржилася на несправедливість першого та другого проваджень. Вона посилалася на п. 1 ст. 6 Конвенції.
Правове обґрунтування: до функцій Суду не належить розгляд помилок щодо фактів або права, начебто допущених національним судом, якщо тільки такі помилки не порушують права та свободи, які охороняються Конвенцією, та тільки тією мірою, наскільки вони мали місце. При тому, що ст. 6 Конвенції гарантується право на справедливий розгляд справи, нею не встановлюється жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, у який вони повинні бути оцінені, що, таким чином, є у першу чергу предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain) [ВП], заява № 30544/96, п. 28, ECHR 1999-I). Аналогічним чином, у першу чергу саме національні органи влади, зокрема суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінить своє тлумачення їхнім за відсутності свавільності. З урахуванням вищезазначеного Суд все одно має переконатися у тому, чи були справедливими процедури у їхній сукупності, включаючи спосіб, у який приймалися докази та процесуальні рішення (див. рішення від 15 червня 2004 року у справі «Таммінен проти Фінляндії» (Tamminen v. Finland), заява № 40847/98, п. 38).
Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін (див. рішення у справі «Стіл та Морріс проти Сполученого Королівства» (Steel and Morris v. the United Kingdom), заява № 68416/01, п. 59, ECHR 2005-ІІ). Принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом (див. рішення від 26 травня 2009 року у справі «Бацаніна проти Росії» (Batsanina v. Russia), заява № 3932/02, п. 22). Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).
Насамкінець, згідно з практикою Суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов’язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (див. вищенаведене рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain), п. 26 із подальшими посиланнями).
Ключовим питанням у відповідних провадженнях була заборгованість за аліментами, яку мав сплатити заявниці її колишній чоловік. Національні суди мали у своєму розпорядженні два суперечливі докази з цього приводу: розрахунок державної виконавчої служби від 24 січня 2006 року, яким заборгована сума за 2005 рік визначалася у розмірі 2052 грн, та ще один розрахунок державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року, яким та сама сума визначалася у розмірі 480 грн. Вони ґрунтували свої рішення на останньому з двох вищезазначених розрахунків.
Щодо першого провадження Суд зазначає, що перший із двох розрахунків, який був наданий заявницею, мав статус остаточного документа, що не оскаржувався сторонами. Щодо другого розрахунку, його не надавали як доказ до 3 квітня 2006 року - дня, коли проводилося судове засідання, в кінці якого суд першої інстанції постановив рішення. Проте суд вирішив посилатися на другий розрахунок (від 1 квітня 2006 року). Зважаючи на той факт, що він заслухав представника державної виконавчої служби, якою було складено обидва розрахунки як від 24 січня, так і від 1 квітня 2006 року, Суд не вбачає у цьому рішенні Хортицького суду жодних ознак несумлінності як такої. Суд також не оминув своєю увагою те, що згідно з протоколом судового засідання заявниця не виявила жодних намірів оскаржити згаданий розрахунок від 1 квітня 2006 року та не вимагала зупинення провадження, доки цей розрахунок не стане остаточним.
Суд відзначає важливість того, щоб органи влади наводили деталізовані та переконливі підстави своєї відмови приймати доказ, запропонований заявником, особливо коли такий доказ має істотну важливість для результатів провадження, як у цій справі (див., наприклад, рішення від 26 липня 2007 року у справі «Вітцтум проти Австрії» (Vitzthum v Austria), заява № 8140/04, п. 33).
Хоча у цій справі аргумент заявниці щодо прийняття у якості доказу невигідного для неї розрахунку та її намір оскаржити його були, вочевидь, не чітко висловленими у суді першої інстанції, вона наполягала на цьому доречному та конкретному питанні у своїй апеляційній скарзі. Проте Суд зазначає, що апеляційний суд залишив його без жодної оцінки, порушуючи, таким чином, принципи належного відправлення правосуддя, встановлені практикою Суду.
Висновки: зважаючи на усі обставини цієї справи та, зокрема, ненадання апеляційним судом жодних оцінок аргументові заявниці, що мав ключове значення для результатів провадження, Суд вважає, що перше провадження не відповідало принципу справедливості, закріпленому у ст. 6 Конвенції.
Більше того, проблема з цим провадженням підриває справедливість другого провадження. Отже, з огляду на необ’єктивний характер рішень, постановлених у рамках першого провадження, суди у рамках другого провадження були змушені послатися на розрахунок державної виконавчої служби від 01 квітня 2006 року, який згодом було визнано недійсним, замість посилання на розрахунок від 19 жовтня 2006 року, наданий заявницею в якості остаточного документа, яким визначається розмір невиплаченої заборгованості. Було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю обох проваджень у справі заявниці.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: спір щодо цивільних прав та обов’язків, перегляд судового рішення, справедливий судовий розгляд
