Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 лютого 2015 року

у справі «Подвезько проти України»

за заявою № 74297/11

Щодо необґрунтованого застосування щодо підозрюваного тримання під вартою

Фабула справи: щодо заявника було порушено кримінальну справ за обвинуваченням у заволодінні чужим майном шляхом обману. Того ж дня заявника було оголошено у розшук. Через певний час його було затримано, пред’явлено обвинувачення, обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Згодом заявника було звільнено з-під варти під підписку про невиїзд. Місцевий суд провів попереднє засідання у справі та за поданням прокурора вирішив змінити заявникові запобіжний захід на тримання під вартою. Впродовж судового розгляду справи заявник неодноразово клопотав до районного суду про зміну запобіжного заходу та звільнення його з-під варти, але безрезультатно. Суд першої інстанції визнав заявника винним у заволодінні майном шляхом обману та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі. Апеляційний та касаційний суди залишили вирок без змін. Заявник скаржився на те, що постанови суду про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час судового провадження були свавільними та що у них не було зазначено належних та достатніх підстав для продовжуваного тримання його під вартою. Заявник скаржився, що його клопотання про зміну запобіжного заходу судом не розглядалися.

Правове обґрунтування: суд нагадує, що п.1 ст.5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свобод и не вважалося свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством - він також повинен бути необхідним за конкретних обставин {див. рішення від 27 лютого 2007 року у справі «Нештяк проти Словаччини» (<…>), заява № 65559/01, п. 74). На думку Суду, тримання під вартою відповідно до підпункту «c» п.1 ст.5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» і «проти» звільнення (див. рішення у справах «Ладент проти Польщі» (Ladent v. Poland), заява № 11036/03, п. 55, ECHR 2008-... (витяги), та «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява №38 717/04, п. 28, від 14.10.2010 року). Суд також встановлював, що п.3 ст.5 Конвенції вимагає надання переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки коротким він є. Аргументи «за» і «проти» звільнення (з-під варти), включаючи ризик того, що обвинувачений може перешкоджати належному провадженню у справі, не повинні оцінюватись абстрактно (in abstracto), але мають підтверджуватися фактичними даними. Ризик того, що обвинувачений може переховуватися, не може оцінюватися виключно на підставі ступеня тяжкості можливого покарання. Він має оцінюватися з урахуванням ряду інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки переховування, або довести, що така можливість є настільки незначною, що може не виправдати досудове тримання під вартою (див. рішення від 4.10.2005 року у справі «Бекчієв проти Молдови» (Becciev v. Moldova), заява № 9190/03, пункти 56 і 59, з подальшими посиланнями). Суд раніше вже встановлював, що українське законодавство на час подій не передбачало процедури перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після завершення досудового слідства, яка б відповідала вимогам п.4 ст.5 Конвенції (див. рішення у справах «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, п. 108, від 28.10.2010 року; «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine), заява № 37789/05, п. 42, від 10.02. 2011 року; вищезазначене рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), п. 100, і рішення у справах «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, п. 78, від 24.11.2011 року, і «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 81, від 17.10.2013 року).

Висновки: Суд зазначає, що досудове тримання заявника під вартою, що є предметом розгляду у цій справі, тривало близько десяти місяців. Проте судові постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання заявника під вартою були сформульовані дуже загально та містили повторювані шаблонні фрази. Вони не свідчать про те, що суди здійснили належну оцінку фактів стосовно необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин цієї справи. Більше того, з плином часу продовження тримання заявника під вартою вимагало більш докладного обґрунтування, але суди не наводили жодних додаткових підстав з цього приводу. Більше того, залишаючи без змін обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, суди посилались на невизнання ним своєї вини. Ця підстава взяття заявника під варту суперечить таким важливим елементам концепції справедливого суду, як право не свідчити проти себе та презумпція невинуватості (див. рішення від 3 липня 2012 року у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), заява № 6492/11, п. 72).

З огляду на свою усталену практику суд доходить висновку, що досудове тримання заявники під вартою не ґрунтувалося на належних і достатніх підставах та що суди не аргументували необхідність тримання заявника під вартою упродовж зазначеного строку.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1,3,4 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: запобіжний захід, продовження строку тримання під вартою, розгляд клопотання про заміну запобіжного заходу