Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 липня 2019 року

у справі «Мітітелу та Антоновичі проти Республіки Молдова»

за заявою № 15989/11

Щодо незабезпечення можливості стороні захисту допитати свідка обвинувачення

Фабула справи: німецька поліція знайшла труп громадянина Молдови біля річки поблизу м. Гамбург. Під час розслідування було встановлено особу А.Б., який проживав у будинку разом із жертвою. Після допиту німецькою поліцією підозрюваний у цій справі А.Б. розповів, що заявники нанесли чоловікові тілесні ушкодження та задушили його. А.Б. вказав, що він лише допомагав заявникам переносити тіло жертви і не бачив, як її скинули в річку, проте йому було відомо, що заявники попередньо прив’язали до тіла жертви жердину. Ймовірно, метою вбивства було заволодіння п’ятьма тисячами німецьких марок, які вбитий віддав на зберігання сім’ї, що мешкала в Німеччині. Заявники намагалися маніпулювати членами сім’ї, повідомивши їм, що вбитий нібито заарештований в іншій частині Німеччини, а тому йому потрібні ті гроші.

У процесі кримінального провадження в Молдові суд у порядку міжнародного співробітництва викликав для допиту сімох свідків, включно з А.Б.; однак жоден із свідків не був безпосередньо допитаний в суді, і причин неявки надано також не було. 29 грудня 2008 року суд першої інстанції виправдав заявників за обвинуваченням у вбивстві, оскільки єдиним доказом вбивства були свідчення А.Б., який сам був підозрюваним у цій справі, а тому він мав особистий інтерес звинуватити у вчиненому саме заявників; окрім іншого, суд не допитав А.Б., заявники не були присутні під час допиту німецькою поліцією А.Б., а тому не могли ставити запитань.

Проте заявників було визнано винними у вчиненні шахрайства через те, що вони обманним шляхом заволоділи грошовими коштами, переданими жертвою на зберігання сім’ї в Німеччині. 25 лютого 2010 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу сторони обвинувачення у справі заявників та скасував виправдання заявників у вчиненні умисного вбивства, визнавши докази А.Б. належними та достатніми. 18 січня 2011 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу заявників і залишив у силі вирок суду апеляційної інстанції.

Заявники скаржилися на те, що кримінальне провадження проти них було несправедливим та стверджували, що вони були засуджені на підставі заяв, поданих до німецької поліції, не отримавши можливості допитати свого обвинувачувача, А. Б., або провести його допит. Вони посилаються на п. 1 та пп. (d) п. 3 ст. 6 Конвенції.

Правове обґрунтування: пп. (d) п. 3 ст. 6 закріплює принцип того, що перш ніж обвинувачений може бути засуджений, всі докази проти нього зазвичай повинні бути представлені в його присутності на громадському слуханні з метою усунення суперечливих аргументів. Винятки з цього принципу можливі, але не повинні порушувати права на захист, які, як правило, вимагають, щоб обвинуваченому було надано адекватну та належну можливість оскаржити та допитати свідка проти нього, будь-коли, коли цей свідок робить свою заяву, або на більш пізній стадії провадження (Lucà проти Італії № 33354/96, §§ 39-40, ECHR 2001 ‑ II).

По-перше, має бути вагома причина неприсутності свідка на судовому процесі, по-друге, коли судимість ґрунтується виключно або визначальною мірою на показаннях особи, яку обвинувачений не мав можливості перевірити або допитати, під час слідства чи на суді, права на захист можуть бути обмежені в обсязі, який не відповідає гарантіям, передбаченим ст. 6 (див. Al-Khawaja та Tahery проти Сполученого Королівства [GC], номери 26766/05 та 22228/06, § 119, 15 грудня 2011 р., як уточнено в Schatschaschwili v. Germany [GC], № 9154/10, §§ 107 та 118, 15 грудня 2015 року).

Якщо обвинувальний вирок ґрунтується виключно або вирішально на показаннях відсутніх свідків, Суд повинен піддавати провадження найбільш уважному розгляду. Питання в кожному конкретному випадку полягає в тому, чи існують достатні коефіцієнти противаг, в тому числі заходи, що дозволяють здійснити справедливу та належну оцінку достовірності цих доказів. Це дозволило б мотивувати вирок такими доказами, лише якщо вони є достатньо надійними, враховуючи їх важливість у справі (див. Цитовані вище Аль-Хаваджа та Тахері, § 147, і, як далі розвинуто, у цитованому вище Schatschaschwili, § 116) .

Звертаючись до обставин цієї справи, Суд в першу чергу зазначає, що заявники не відмовлялися від права перевіряти показання А.Б., і що вони чітко заявляли у своїй апеляції з питань закону, що його заяви, надані німецькою владою, не могли бути використані як доказ, якщо їх не розглянули в суді.

Суд також зазначає, що влада Молдови намагалася викликати А.Б. одного разу і що вони відмовилися від своїх спроб після того, як він не з’явився. Незважаючи на визнання А. Б. перед тим, як німецькі слідчі допомогли заявникам розпорядитися тілом жертви, молдавські органи влади ніколи не розглядали можливість звинувачення у вчиненні злочину за пособництво та підбурювання вбивства та домагання його екстрадиції німецькою владою. Не здається, що молдавська влада врахувала можливість проведення відеоконференції з ним. Тому Суд не переконаний, що можна сказати, що були зроблені всі розумні зусилля для забезпечення присутності свідка А.Б. на судовому розгляді заявника.

Суд повинен додатково вивчити, чи є свідчення відсутнього свідка А.Б. єдиною або визначальною підставою для засудження заявника. Дослідивши матеріали справи, Суд переконався, що заяви А.Б. були єдиним доказом. Решта доказів, на які посилається уряд, були непрямими доказами, які не могли призвести самостійно до засудження заявників.

Нарешті, Суд повинен визначити, чи існували достатні фактори противаги, включаючи заходи, які дозволяли здійснити справедливу та належну оцінку достовірності показань відсутнього свідка. У цьому контексті є актуальними наступні елементи: підхід судом першої інстанції до неперевірених доказів, наявність та потужність подальших інкримінуючих доказів та процесуальні заходи, вжиті для компенсації відсутності можливості перехресного допиту свідків на суді ( див. цитований вище Schatschaschwili, §§ 125-131).

І апеляційний суд, і Верховний суд не надали жодних причин, пояснюючи, чому вони дійшли іншого висновку щодо доказової цінності заяв А.Б. Усі докази були просто перераховані як доказ того, що заявники вчинили правопорушення, без жодних вказівок на те, що заяви А.Б. не були перевірені. Отже, Суд вважає, що апеляційний суд та Верховний Суд не перевірили достовірність заяв А.Б. Суд також зазначає, що не було вжито жодних процедурних заходів для компенсації відсутності можливості заявників перехресного допиту А.Б. під час судового розгляду і що суди не зверталися жодним чином на відповідні заперечення заявників щодо надійності А.Б. заяви.

Висновки: заявники були необґрунтовано обмежені у своєму праві на допит свідка А.Б. показання якого відіграли вирішальну роль у їх засудженні. Тому заявникам було відмовлено у справедливому судовому розгляді, і було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, право на захист, обґрунтованість рішення суду, з’ясування обставин справи, безпосереднє дослідження доказів судом