Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 грудня 2018 року

у справі «Лавринюк проти України»

за заявою № 1858/08

Щодо неналежності умов тримання засудженого під вартою та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим

Фабула справи: заявник скаржився на те, що у виправній колонії він тримався в умовах, які суперечили вимогам ст. 3 Конвенції, здебільшого у зв’язку з переповненням камер на додаток до поганих санітарних та гігієнічних умов. Він також скаржився на умови його етапування до виправної колонії та з неї. Заявник скаржився за ст. 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за ст. 3 Конвенції на умови тримання його під вартою. Заявник вказував на відсутність реакції органів влади на його клопотання щодо надання йому копій документів, які Суд просив його надати.

Правове обґрунтування: при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні ст. 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками (див. «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункти 96-101 та 136-141, ЄСПЛ 2016).

У цій справі Суд зазначає, що Уряд не надав жодної інформації щодо конкретних умов тримання заявника під вартою у виправній колонії, у тому числі щодо кількості ув’язнених, які утримувалися із заявником у камерах протягом відповідного періоду. Наданий Урядом опис загальних умов тримання під вартою у відділенні виправної колонії ґрунтувався на наданій у березні 2014 року адміністрацією установи виконання покарань інформації, яка підтверджувала умови тримання під вартою у відділенні на той момент, тоді як заявник відбував своє покарання у виправній колонії з квітня 2006 року по липень 2010 року. При цьому Уряд не заперечив тримання заявника під вартою в умовах переповнення, як стверджувалося заявником, проте вважав можливість використання у відведений час додаткових приміщень відділення належною компенсацією браку простору у житловому приміщенні.

Посилаючись на свою попередню практику (див., рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 113-116, та рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 77, від 12 січня 2012 року), та з огляду на свої висновки щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, Суд вважає, що Уряд не довів наявності у розпорядженні заявника ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг за ст. 3 Конвенції, тобто засобів юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому відповідне відшкодування.

Суд уже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України (рішення у справах «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пункти 103-110, від 26 липня 2012 року, з подальшими посиланнями, «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункти 157-159, від 26 липня 2012 року, «Коростильов проти України» (Korostylyov v. Ukraine), заява № 33643/03, пункти 48-50, від 13 червня 2013 року, та «Андрій Захаров проти України» (Andrey Zakharov v. Ukraine), заява № 26581/06, пункти 68-70, від 07 січня 2016 року).

Зокрема, в рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) (пункт 123) Суд встановив, що правова система України для ув’язнених не передбачала чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження.

У цій справі Уряд не навів жодних підстав для того, щоб Суд відступив від своїх висновків за ст. 34 Конвенції, яких він дійшов у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), або у будь-якій іншій згаданій справі у тій частині, в якій стверджуване перешкоджання ефективному здійсненню заявником свого права на індивідуальну заяву стосувалося часу, коли він відбував своє покарання.

Заявником не було продемонстровано або доведено того, що він не мав практичної можливості отримати копії необхідних йому документів після звільнення з виправної колонії. Отже, Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо зазначеного періоду.

Висновки: більшу частину строку тримання під вартою у виправній колонії заявник утримувався у приміщенні, в якому йому відводилося менше 2 кв. м особистого простору. Отже, виникає обґрунтована презумпція порушення ст. 3 Конвенції. Було порушено ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у виправній колонії.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції) та право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції). Не виявлено порушень права на індивідуальні заяви (ст. 34 Конвенції).

Ключові слова: нелюдське поводження, позбавлення волі, приниження гідності, санітарно-гігієнічні умови в колонії