Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 грудня 2018 року

у справі «Сергій Смірнов проти України»

за заявою № 36853/09

Щодо порушення принципу заборони катування у зв’язку з ненаданням належної медичної допомоги засудженому у місцях позбавлення волі

Фабула справи: заявник скаржився на те, що медична допомога, отримана ним під час тримання під вартою у різних пенітенціарних установах, та побутові умови тримання його під вартою у колонії були неналежними.
Заявник вказував на порушення свого права на повагу до його кореспонденції у зв’язку з її переглядом та перехопленням адміністрацією установи виконання покарань.Також заявник скаржився на те, що у його розпорядженні не було ефективних національних засобів юридичного захисту щодо його скарг за ст. 3 Конвенції, як це вимагається ст. 13 Конвенції.

Правове обґрунтування: ст. 3 Конвенції покладає на державу обов’язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, шляхом, inter alia, надання їм необхідної медичної допомоги (див. рішення у справі «Блохін проти Росії» [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункт 136, від 23 березня 2016 року).

У зв’язку з цим «належність» медичної допомоги під час тримання під вартою залишається найбільш важким елементом для визначення. Суд нагадує, що сам факт, що ув’язненого оглянув лікар та призначив певний вид лікування, автоматично не може привести до висновку, що медична допомога була належною. Органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров’я ув’язненої особи та її лікування під час тримання під вартою, оперативність та точність постановки діагнозу і лікування, а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування хвороб ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів. Державні органи влади також повинні довести, що було створено умови, необхідні для фактичного надання призначеного лікування. Крім того, медичне допомога, що надається в установах виконання покарань має бути належною, тобто на тому рівні, на якому державні органи зобов’язалися надавати її населенню у цілому. Проте це не означає, що кожному затриманому має гарантуватись медичне лікування на тому самому рівні, що й у найкращих медичних закладах поза межами установ виконання покарань .

Хоча у заявника був діагностований гепатит, державні органи, вочевидь, не вжили жодних заходів для встановлення типу гепатиту, на який він страждав.

Більше того, під час тримання заявника під вартою стан його хребта значно погіршився, що призвело до інвалідності (див. пункт 36; див. також, mutatis mutandis, «Похлєбін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, пункт 66, від 20 травня 2010 року). Уряд не довів, що погіршення стану здоров’я заявника було наслідком природного розвитку захворювання, старіння або інших факторів поза межами їхнього контролю, а не їхнього неналежного вжиття заходів для відповідного догляду за ним.

Перегляд листів становив втручання у здійснення права заявника на повагу до його кореспонденції відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції. Таке втручання суперечитиме п. 1 ст. 8 Конвенції, якщо тільки, серед інших умов, воно не здійснювалося «згідно із законом» (див. рішення у справі «Еней проти Італії» [ВП] (Enea v. Italy) [GC], заява № 74912/01, пункт 140, ЄСПЛ 2009).

Суд уже встановив в рішеннях у справах «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine) (заяви № 16984/04 та № 9947/05, пункти 53 та 54, від 16 лютого 2012 року), та «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine) (заява № 28403/05, пункти 126, 129-133, від 23 жовтня 2014 року), що оскільки законодавство України насправді вимагало перегляд усієї кореспонденції адресатам, які не входили до переліку винятків за відсутності належних гарантій, перегляд, який здійснювався відповідно до цих положень національного законодавства, не здійснювався «згідно із законом» для цілей ст. 8 Конвенції. В рішенні у справі «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine) (заява № 1291/03, пункти 84-86, від 12 березня 2009 року) Суд дійшов аналогічного висновку щодо норм, якими регулювався перегляд кореспонденції ув’язнених.

Щодо ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою Суд у своїх попередніх рішення вже встановив, що в Україні немає ефективних та доступних національних засобів юридичного захисту щодо таких скарг (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункти 91 та 92, від 18 грудня 2008 року, та «Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункти 96 та 97, від 22 жовтня 2015 року). Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі.

Висновки: Уряд не зняв із себе тягар доказування щодо якості надаваної медичної допомоги, тож було порушено ст. 3 Конвенції у зв’язку з неналежністю медичної допомоги, отримуваної ним під час тримання під вартою. Оскаржуване втручання в приватне життя заявника не здійснювалося «згідно із законом». Тому Суд не вважає за необхідне у цій справі встановлювати, чи були дотримані інші вимоги п. 2 ст. 8 Конвенції, та доходить висновку, що було порушено це положення. Було порушено ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на надання неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на повагу до приватного та сімейного життя (ст.8 Конвенції) та право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції).

Ключові слова: нелюдське поводження, втручання у приватне спілкування, приниження гідності, позбавлення волі