Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 листопада 2018 року

у справі «Бурля та інші проти України»

за заявами № 3289/10 та іншими

Щодо бездіяльності органів державної влади при вчиненні злочину на ґрунті дискримінації за етнічною ознакою

Фабула справи: у селищі був вбитий етнічний українець. У злочині громада підозрювала осіб ромської національності. Після цього відбулись збори жителів селища, на яких вони вимагали виселення ромів із селища. У той самий день відбулася сесія селищної ради. Під час закриття сесії селищна рада вирішила звернутися до правоохоронних органів, щоб «забезпечити виселення соціально-небезпечних осіб, незалежно від національності з території селища». Увечері того самого дня селищний голова та працівники місцевої міліції порадили заявникам покинути селище, оскільки мав початися «погром». Електропостачання та газопостачання їхніх будинків було відключено. Пізніше уночі з 09 на 10 вересня 2002 року натовп з кількох сотень людей, очолюваних, як стверджувалося, паном О.М., вчинив розкрадання будинків ромів, знищивши їхнє майно. Декілька працівників міліції були присутніми, проте не втручались для припинення розкрадання, вочевидь, зосередившись лише на запобіганні людським жертвам. Будинок, у якому проживав перший заявник, згорів. Згідно з твердженнями Уряду результати експертного аналізу причин пожежі були непереконливими.

Заявники скаржились за ст. 3 Конвенції, що напад на їхні будинки та їхнє знищення становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, відповідальність за яке несла держава, оскільки державні органи були причетні до нападу, не захистили їх від нього та не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Вони також стверджували, що держава була відповідальна за погіршення їхніх житлових умов у зв’язку з переселенням. Крім того, вони скаржилися, що з огляду на зазначене вони зазнали дискримінації через їхню ромську етнічну приналежність. Заявники скаржилися на неспроможність відповідальної за напад на їхні будинки держави-відповідача захистити їх від нього та провести його ефективне розслідування, а також, що держава несла відповідальність за неналежні житлові умови, в яких вони жили після переселення. Вони також скаржилися, що з огляду на зазначене вони зазнали дискримінації через їхнє ромське походження.

Правове обґрунтування: Договірна Держава нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків (див. рішення у справі «В.К. проти Росії» (V.K. v. Russia), заява № 68059/13, пункт 174, від 07 березня 2017 року). Проте держава також може нести відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. згадане рішення у справі «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), пункт 94). Мовчазна згода або потурання органами влади Договірної Держави діям приватних осіб, які порушують конвенційні права інших осіб у межах її юрисдикції, можуть також покладати на цю державу відповідальність за Конвенцією (див. рішення у справі «Кіпр проти Туреччини» [ВП] (Cyprus v. Turkey) [GC], заява № 25781/94, пункт 81, ЄСПЛ 2001-IV).

Ст. 3 Конвенції не може обмежуватися лише фізичним жорстоким поводженням; вона також стосується і заподіяння психологічних страждань (див. рішення у справі «Р. Б. проти Угорщини» (R.B. v. Hungary), заява № 64602/12, пункт 45, від 12 квітня 2016 року). Так, Суд встановив, що саме залякування застосуванням катувань може становити нелюдське поводження (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC], заява № 22978/05, пункт 108, ЄСПЛ 2010).

Суд дійшов такого самого висновку щодо побоювання майбутніх нападів, коли вже траплялись випадки домашнього насильства (див. рішення у справі «Єремія проти Республіки Молдова» (Eremia v. the Republic of Moldova), заява № 3564/11, пункт 54, від 28 травня 2013 року).

Суд також визнав застосовність ст. 3 Конвенції у справі, в якій озброєні працівники міліції у масках увірвалися в будинок заявників (де були присутні неповнолітні діти), направили зброю на заявників та погрожували вбивством (див. рішення у справі «Хрістови проти Болгарії» (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, пункт 80, від 11 жовтня 2011 року).

У випадку загрозливих дій третьої сторони, присутність значної кількості працівників поліції, які захищають заявників, відіграє роль у пом’якшенні наслідків таких дій, що призведе до незастосовності ст. 3 Конвенції, тоді як ст. 8 Конвенції застосовуватиметься (див. згадане рішення у справі «Р. Б. проти Угорщини» (R.B. v. Hungary), пункти 51 та 52). Для порівняння, у згаданому рішенні у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia) (див. пункт 70) Суд при класифікації поводження, якого зазнали заявники від приватних осіб протестувальників, як такого, що підпадає під дію ст. 3 Конвенції, встановив, що неналежний захист заявників працівниками поліції мав важливе значення для справи. В іншому контексті Суд, встановлюючи, що поводження, якого зазнали заявники, порушувало ст. 3 Конвенції та навіть становило катування, визнав таким, що стосується справи утримання їх у місці, де панувало беззаконня («zone de non-droit»), а/і дія найосновніших гарантій прав була зупинена, і тому вони не мали жодного захисту від зловживань (див. рішенні у справі «Аццоліна та інші проти Італії» (Azzolina and Others v. Italy), заяви № 28923/09 та № 67599/10, пункти 134 та 137, від 26 жовтня 2017 року).

Зобов’язання Високих Договірних Сторін за ст. 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права та свободи, визначені в Конвенції, у поєднанні зі ст. 3 Конвенції вимагає від держав вжиття заходів для забезпечення, аби особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі такому жорстокому поводженню приватних осіб. Це позитивне зобов’язання захищати має тлумачитися таким чином, щоб не покладати надмірний тягар на державні органи, зважаючи, зокрема, на непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який повинен робитись з урахуванням пріоритетів та ресурсів. Отже, не кожен ризик жорстокого поводження може породжувати конвенційну вимогу щодо вжиття державними органами заходів з метою запобігання цьому ризику. Проте необхідні заходи повинні принаймні забезпечувати ефективний захист, зокрема, для дітей та інших вразливих осіб, і включати розумні кроки щодо запобігання жорстокому поводженню, про яке державні органи знали або повинні були знати (див. рішення у справі «О’Кіфф проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 144, ЄСПЛ 2014 (витяги).

Крім того, ст. 3 Конвенції вимагає від державних органів проведення офіційного ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було здійснене приватними особами (див. рішення у справі «Т.М. та C.M. проти Республіки Молдова» (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova), заява № 26608/11, пункт 38, від 28 січня 2014 року).

Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження повинно бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що державні органи повинні завжди докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закінчення свого розслідування або використовувати їх для обґрунтування своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, які стосуються події, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз (див. рішення у справі «Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 183 та 184, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями у ньому).

При розслідуванні насильницьких злочинів, таких як акти жорстокого поводження, державні органи влади зобов’язані вжити всі розумні заходи для викриття будь-якого расистського мотиву та встановити, чи відігравали будь-яку роль у події етнічна ворожнеча або упередження. Часто на практиці доведення расистського мотиву є важким. Обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі расистські підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і не є абсолютним. Державні органи повинні вжити всіх розумних заходів за відповідних обставин для збирання та захисту доказів, дослідити всі практичні засоби виявлення правди та винести цілком обґрунтоване, безстороннє та об’єктивне рішення, не упускаючи підозрілі факти, які можуть свідчити про злочин на расовому підґрунті (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Начова та інші проти Болгарії» [ВП] (Nachova and Others v. Bulgaria) [GC], заяви № 43577/98 та №43579/98, пункт 160, ЄСПЛ 2005-VII).

Однакове ставлення до випадків насильства та жорстокості, що мають дискримінаційне підґрунтя, та випадків, що такого підґрунтя не мають, означатиме потурання специфічному характеру вчинків, які є особливо руйнівними для основоположних прав. Неспроможність провести відмінність між способами розв’язання ситуацій, що суттєво відрізняються, може становити неправомірне поводження несумісне з вимогами ст. 14 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 67).

Щодо ролі держаних органів у нападі, вбачається, що не тільки працівники місцевої міліції селища, але й працівники міліції районного рівня знали про приготування погрому досить завчасно, щоб викликати жителів-ромів на зустріч та попередити, щоб вони поїхали (див. пункт 29). Отже, інформації про те, чому вони не втрутилися, щоб захистити будинки заявників немає. Зокрема, у жодному з рішень національних судів не стверджувалося, що напад відбувся настільки раптово або настільки перенавантажив ресурси міліції, чим виправдовувалося рішення про обмеження втручання міліції та просте намагання мінімізувати шкоду порадою заявникам рятуватися втечею.

З матеріалів справи вбачається, що представники держави прямо закликали заявників покинути селище, оскільки вони або не бажали або вважали себе нездатними захистити їх від нападу натовпу. Суд також вважає встановленим, що працівники міліції були присутніми під час розкрадання будинків заявників, але не вжили жодних помітних спроб втрутитися. Ця присутність у поєднанні з рішенням селищної ради від 09 вересня 2002 року, яким, як вбачається, було підтримано виселення із селища «соціально небезпечних осіб» (див. пункт 11), становила прояв офіційного схвалення дій нападників.

Висновки: попереджені про напад заявники знаходились у ситуації, в якій мали дійти висновку, що через їхні сімейні стосунки та етнічну приналежність вони не могли розраховувати на захист законом у місці, де вони постійно проживали протягом значного періоду часу (див. Додаток). Таким чином, рішення покинути свої будинки перед нападом було не результатом здійснення їхнього власного бажання, а способом захистити свою фізичну недоторканість. Їхні почуття страху, страждань, безпорадності та неповноцінності посилювались усвідомленням того, що їхні будинки, ймовірно, будуть розкрадені, і вони не зможуть їх захистити, не ризикуючи своїм життям. Зрештою це дуже принизило їхню гідність. Суд доходить висновку, що роль працівників міліції, які вирішили не захищати заявників, а лише порадили їм поїхати перед «погромом», і те, що ці події включали в себе проникнення та розкрадання будинків заявників великим натовпом, налаштованим проти них як ромів (тобто членів вразливої групи), становили достатньо серйозну образу гідності заявників, щоб характеризуватися як таке, що «принижує гідність», поводження.

Незважаючи на наявність чітких доказів спрямованості нападу на членів конкретної етнічної групи, він розслідувався як звичайне порушення громадського порядку, а відповідне положення Кримінального кодексу України, конкретно спрямоване на придушення насильства на ґрунті расового та іншого упередження, застосоване не було. Навіть при розгляді такого злочину, як хуліганство, єдине на яке посилалися державні органи, вочевидь, жодної уваги антиромським упередженням як можливим обтяжуючим обставинам, приділено не було. Коротко кажучи, немає жодних доказів проведення державними органами будь-якого розслідування за фактом антиромського упередження як імовірного мотиву злочину.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: дискримінація за ознакою національності, обтяжуючі обставини, злочини на ґрунті расизму, нелюдське поводження, повага до житла, власність, приниження гідності