Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 вересня 2018 року

у справі «Денісов проти України»

за заявою № 76639/11

Щодо незалежності судових органів у справі про звільнення особи з посади голови суду

Фабула справи: заявник, який обіймав посаду голови Київського апеляційного адміністративного суду, після перевірки роботи суду був звільнений у зв’язку з неналежним виконанням ним своїх адміністративних обов’язків. Подання ґрунтувалось на результатах зазначеної перевірки. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на невідповідність вимогам незалежності та безсторонності проваджень у ВРЮ та ВАСУ щодо звільнення його з посади голови Київського апеляційного адміністративного суду. Він також скаржився, що ВАСУ не забезпечив належний перегляд його справи, обмеживши, тим самим, його право на доступ до суду. Заявник стверджував, що ВРЮ не була «незалежним та безстороннім судом» з огляду на порядок утворення її складу, підпорядкованість її членів іншим державним органам, відсутність об’єктивної безсторонності та існування особистого упередження у деяких її членів. Крім того, ВАСУ також не дотримався обов’язку забезпечити «незалежний та безсторонній суд».

Він також скаржився, що суд не забезпечив належний перегляд його справи, обмеживши, тим самим, його право на доступ до суду. Заявник скаржився на порушення його права на повагу до приватного життя внаслідок його звільнення з посади голови суду. В своїх зауваженнях заявник стверджував, що його звільнення з посади голови суду переслідувало приховані політичні цілі. Він також скаржився на порушення його майнових прав, оскільки він був позбавлений можливості отримувати вищу заробітну плату та пенсію.

Правове обґрунтування: посилаючись на принципи, встановлені в рішенні у справі «Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії», заявник стверджував, що пункт 1 статті 6 Конвенції є застосовним до його справи у його цивільному аспекті.Національне законодавство прямо не виключало доступу до суду: його справа була розглянута ВРЮ, яка здійснювала судову функцію, а згодом була переглянута ВАСУ, звичайним судом національної судової системи. Отже, національне законодавство не виключало доступу до суду у справах такого типу і першого критерію підходу, встановленого в рішенні у справі «Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), дотримано не було.

Щоб «цивільний» аспект п.1 ст. 6 Конвенції був застосовним, має існувати «спір» щодо «права», яке принаймні небезпідставно можна назвати таким, що визнане національним законодавством, незалежно від того, чи захищене це право Конвенцією. Спір має бути реальним та серйозним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, але і його обсягу та способу здійснення; і, насамкінець, результат провадження повинен мати безпосереднє вирішальне значення для відповідного права, при цьому самих лише опосередкованих зв’язків або непрямих наслідків для застосування п.1 ст. 6 Конвенції не достатньо. Межі застосування «цивільного» аспекту були суттєво розширені щодо публічно-трудових спорів, сфери, яка має безпосередній стосунок до цієї справи. На підставі принципів, встановлених в рішенні у справі «Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), ст.6 Конвенції застосовується до трудових спорів щодо суддів, які були звільнені з посади судді, звільнені з адміністративної посади без припинення виконання їхніх обов’язків в якості судді або зі звільненням з посади судді.

При вирішення того, чи може орган вважатися «незалежним», зокрема від виконавчої влади та сторін у справі, у попередніх справах Суд розглядав такі фактори, як порядок призначення членів органу, строк їхніх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та питання, чи створює орган видимість незалежного (див. рішення у справі «Мактуф та Дамьяновіч проти Боснії та Герцеговини»). Як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ’єктивності. Згідно з усталеною практикою Суду існування безсторонності для цілей п.1 ст.6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з (і) суб’єктивним критерієм, враховуючи особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя будь-яку особисту упередженість або чи був він об’єктивним у цій справі, та (іі) об’єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд, незалежно від особистої поведінки будь-кого з його членів, та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, п. 93, ЄСПЛ 2009, з подальшими посиланнями).

З розвитком практики Суд був покликаний визначити, чи має поняття «приватного життя» охоплювати право на повагу до репутації, яке прямо не згадується у ст. 8 Конвенції. У рішенні у справі «Пфайфер проти Австрії» (Pfeifer v. Austria) (заява № 12556/03, п.35, від 15.11.2007 року) Суд з огляду на свою практику встановив, що репутація особи, навіть якщо ця особа була піддана критиці в контексті публічних дебатів, становила частину її особистої ідентичності та психологічної цілісності, а, отже, також входила до обсягу її «приватного життя».

Хоча зі ст. 8 Конвенції прямо не випливає право на працевлаштування або право на вибір конкретної професії, поняття «приватне життя» у широкому розумінні в принципі не виключає діяльність професійного або ділового характеру. Зрештою, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки із зовнішнім світом (див. рішення у справі «Нємець проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), від 16.12.1992 року, п.29, Серія A №251‑B; та згадані рішення у справах «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), п.165; «Барбулеску проти Румунії» (Bărbulescu v. Romania),п.71).

Отже, професійне життя є частиною зони взаємодії між особою та іншими людьми, що за певних обставин навіть в публічному контексті може підпадати під сферу «приватного життя» (див. згадане рішення у справі «Фернандез Мартінез проти Іспанії» (Fernández Martínez v. Spain), п.110).

Суд доходить висновку, що трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які такі спори можуть вплинути внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. Щодо скарги заявника за ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Ця стаття застосовується лише до існуючого майна особи та не гарантує права набувати власність (див. рішення у справі «Стаммер проти Австрії» [ВП] (Stummer v. Austria) [GC], заява № 37452/02, п.82, ЄСПЛ 2011).

Майбутній дохід не може вважатись «майном», якщо тільки він не був вже зароблений або точно може бути виплаченим.

Висновки: Суд вважає, що ця справа стосується «звичайного трудового спору», оскільки вона суттєво вплинула на (і) обсяг роботи, яку заявник мав виконувати як працівник, та на (іі) його заробітну плату, як частину його трудових відносин. Також ЄСПЛ дійшов висновку, що дійсно не було забезпечено незалежний та безсторонній розгляд справи заявника, а подальший перегляд судом його справи не виправив ці недоліки. Причини звільнення заявника не були пов’язані з його «приватним життям» у розумінні ст.8 Конвенції, і наслідки цього заходу не вплинули на його «приватне життя», суд доходить висновку, що ця стаття не є застосовною.

Констатовані порушення: право на справедливий суд ( п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: політична зацікавленість, заінтересованість, обмеження права на виплати, залежність судових органів