Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 грудня 2018 року

у справі «Дудка проти України»

за заявою № 55912/09

Щодо відмови затриманим від захисника внаслідок жорстокого поводження з боку представників правоохоронних органів

Фабула справи: в 2004 році за місцем проживання заявниці був вчинений ряд крадіжок худоби. Заявницю було затримано для перевірки її причетності до даних злочинів. За її словами працівники міліції застосовували силу щодо неї для отримання зізнавальних показань. В процесі розслідування злочинів було обмежено також право заявниці на захист. Скарги стосувалися також не проведення державними органами належного розслідування стверджуваного жорстокого поводження.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, ст.3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичних суспільств. Вона категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин та поведінки потерпілого (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі «Селмуні проти Франції» [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява № 25803/94, п. 95, ЄСПЛ 1999‑V).

Коли висуваються твердження за ст.3 Конвенції, Суд повинен провести особливо ретельний аналіз, і він робитиме це з урахуванням усієї доказової бази, наданої сторонами (див., inter alia, рішення у справах «Кулик проти України»(Kulyk v. Ukraine), заява № 30760/06, п.7 5, від 30.01.2017 року з додатковими посиланнями, та «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94, п. 109, від 21.02.2002 року).

Суд повторює свою усталену практику, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує ст.3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст.1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції», за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Зобов’язання провести розслідування «не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів»: не кожне розслідування обов’язково має бути успішним або дійти висновку, який співпадає із викладом подій скаржника; проте воно, у принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справі «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, п.107, від 26.01.2006 року).

Суд послідовно розглядав забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах як процесуальну гарантію права не давати показання щодо себе та як основоположну гарантію недопущення жорстокого поводження, відзначаючи особливу уразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він стикається як зі стресовою ситуацією, так і все більш складними положеннями кримінального законодавства. Будь-який виняток щодо реалізації цього права має бути чітко визначеним, а його застосування має бути суворо обмеженим у часі. Ці принципи є особливо актуальними у справах з обвинуваченнями у вчиненні тяжких злочинів, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, демократичні суспільства мають максимально можливою мірою забезпечувати її право на справедливий судовий розгляд (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» [ВП] (Salduz v. Turkey) [GC], заява № 36391/02, п. 54, ЄСПЛ 2008).

Як правило, доступ до захисника має надаватись з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо зізнавальні показання були отримані від особи під час допиту правоохоронними органами (див. згадане рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п.55).

Як було роз’яснено Судом у рішенні у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC] (заяви №50541/08, № 50571/08, № 50573/08 та № 40351/09, п.257, ЄСПЛ 2016), застосовуючи метод оцінки, викладений у рішенні у справі «Сальдуз проти Туреччини»(Salduz v. Turkey), на першому етапі Суд має оцінити існування вагомих підстав обмеження доступу до захисника. На другому етапі, він має оцінити розмір шкоди, яку було завдано праву на захист обмеженням у відповідній справі. Якщо наявність вагомих підстав встановлено, необхідно провести комплексну оцінку провадження з метою визначення, чи було воно «справедливим» відповідно до цілей п.1 ст. 6 Конвенції. Якщо вагомих підстав для обмеження доступу до правової допомоги немає, Суд повинен з особливою ретельністю оцінити його справедливість, при цьому тягар доведення переходить до Уряду, який зобов’язаний переконливо продемонструвати, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду не було непоправно порушено обмеженням доступу до правової допомоги.

Так, з огляду на те, що вперше заявниця була офіційно допитана слідчим незабаром після стверджуваного жорстокого поводження з нею працівників міліції, Суд вважає правдоподібним твердження заявниці, що вона все ще перебувала під впливом цього жорстокого поводження. Це може пояснити її відмову від права на захисника та підтримку своїх зізнавальних показань у той день.

Щодо відмови заявниці від права на захисника перед відтворенням обстановки та обставин події 17 листопада 2004 року Суд зауважує, що хоча у протоколі відтворення обстановки та обставин події зазначено, що заявниця відмовилася від свого права на правову допомогу у присутності захисника, немає жодних доказів, що це дійсно було так і що взагалі який-небудь захисник був присутній, коли заявниця відмовлялася від цього права.

Висновки: розслідування органами влади тверджень про жорстоке поводження не було ретельним і, таким чином, не відповідало вимогам закону. Уряд не зміг переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду справи заявниці не було непоправно порушено у зв’язку з обмеженням доступу заявниці до правової допомоги під час початкового етапу кримінального провадження щодо неї за відсутності вагомих підстав. Суд зазначає, що приписи закону та практика передбачають можливість відновлення провадження у справі, та вважає, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенція), право на справедливий суд ( п.1 ст.6 Конвенції, пп. “с” п.3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: нелюдське поводження, знущання, побої, вибиття показань