Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 грудня 2018 року

у справі «Якушев проти України»

за заявою № 15978/09

Щодо обмеження права на оспорювання факту батьківства

Фабула справи: заявник після розлучення з дружиною вирішив оспорити факт свого батьківства, яке раніше визнавав, подавши заяву до органів влади. Суд першої інстанції задовольнив вимоги заявника, посилаючись на висновок експерта-генетика, який виключив можливість того, що заявник був біологічним батьком. Дружина подала до апеляційного суду скаргу. Цей суд скасував рішення суду першої інстанції та встановив, відповідно до ст. 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України заявник не мав права оспорювати своє батьківство, оскільки на момент визнання ним батьківства щодо К. йому було відомо, що він не був батьком К. В обґрунтуванні цього висновку апеляційний суд зазначив, що до народження К. заявник та М. одруженими не були, разом не проживали (зазначивши, зокрема, що у період з лютого до квітня 1993 року заявник проживав у іншому місті), а на час подій заявник був одружений з іншою жінкою.

Касаційний суд відмовив у задоволенні касаційної скарги у зв'язку з необгрунтованістю. Заявник скаржився на неможливість оспорити своє батьківство, оскільки національні суди свавільно відмовили у задоволенні його позову з цього питання.

Правове обґрунтування: суд повторює, що хоча основною ціллю ст.8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов’язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (див. рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, п.98, ЄСПЛ 2012).

Межа між позитивними та негативними зобов’язаннями держави за ст.8 Конвенції не підлягає чіткому визначенню; проте застосовні принципи є подібними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами. Суд зазначає, що він не може ставити під сумнів оцінку національних органів влади за відсутності чітких доказів свавілля (див. рішення у справі «Сисоєва та інші проти Латвії» (вилучення з реєстру) [ВП] (Sisojeva and Others v. Latvia) [GC], заява № 60654/00, п.89, ЄСПЛ 2007-I).

Більше того, ознаки свавілля можуть бути розкриті сукупним впливом процесуальних недоліків, допущених національними судами, які призвели до порушення ст.8 Конвенції (див.рішення у справі «А.К. проти Латвії» (A.K. v. Latvia), заява № 33011/08, п.94, від 24.06.2014 року).

У провадженні на національному рівні заявник та мати дитини визнали, що вони мали стосунки на час подій. Жодна зі сторін не стверджувала, що заявник знав, що не був батьком дитини на момент визнання ним батьківства. Навпаки, у своєму позові заявник зазначив, що не мав жодних сумнівів щодо свого батьківства протягом багатьох років аж до 2005 року. У своїй апеляційній скарзі мати дитини стверджувала, що ніколи не сумнівалася у біологічному батьківстві заявника, а підстави для подання нею апеляційної скарги по суті стосувались оскарження достовірності тесту на батьківство, який спростував її твердження. За цих обставин незрозуміло, чому апеляційний суд повністю проігнорував цю важливу частину доводів сторін та розглянув апеляційну скаргу за підставами, які ніколи не висувалися жодною зі сторін спору. Більше того, доходячи такого важливого фактичного висновку, який був абсолютно новим та, вочевидь, неочікуваним для обох сторін, апеляційний суд навів загальні підстави, які ґрунтувалися лише на непідтверджених жодними конкретними доказами припущеннях. Слід наголосити, що цей новий висновок ґрунтувався на тих самих матеріалах справи та доказах, які у повному обсязі були розглянуті судом першої інстанції. Однак апеляційний суд скасував фактичні висновки суду першої інстанції, не посилаючись на будь-який новий доказ та не пояснивши, чому фактичні висновки суду першої інстанції були невірними. Незважаючи на касаційну скаргу заявника (див. пункт 11), Верховний Суд України не розглянув ці питання під час перегляду справи. За таких обставин Суд не вважає, що процес прийняття рішень був справедливим та несвавільним.

Висновки: наведені процесуальні недоліки у провадженні на національному рівні змушують Суд дійти висновку, що національні суди не забезпечили повагу до приватного життя заявника, на яку він має право відповідно до Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: інтереси дитини, тест на батьківство, визнання особи батьком дитини