Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 листопада 2018 року

у справі «Босий проти України»

за заявою № 13124/08

Щодо неналежних умов тримання під вартою та перегляд кореспонденції ув’язненого

Фабула справи: заявник скаржився на умови тримання його під вартою у слідчому ізоляторі та на відсутність у його розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту на національному рівні щодо його скарг за ст.3 Конвенції. Заявник доводив, що він зазнавав жорстокого поводження з боку охоронців установ виконання покарань. Саме національні органи влади мали зібрати докази жорстокого поводження, чого вони не спромоглися зробити зі старанністю. Він додав, що відкликав свої скарги під тиском адміністрації установ виконання покарання. Заявник скаржився на порушення його права на повагу до своєї кореспонденції у зв’язку з її переглядом та перехопленням адміністрацією установ виконання покарань. Заявник доводив, що уся його кореспонденція систематично переглядалася адміністрацією установ виконання покарань, як передбачено національним законодавством. Заявник вказував на ненадання йому органами влади деяких документів, які він вважав необхідними для подання своєї заяви до Суду, перешкоджання його листуванню із Судом та його переслідування через подання заяви до Суду.

Правове обґрунтування: відповідні принципи практики Суду були нещодавно викладені в рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 7334/13, пункти 137-141, від 20 жовтня 2016 року. Зокрема, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв.м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення ст. 3 Конвенції. У справах, в яких тюремна камера має площу від 3 до 4 кв.м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. За таких обставин порушення ст.3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою. Коли ув’язнений має у своєму розпорядженні більше ніж 4 кв.м особистого простору у густозаселеній тюремній камері та коли не виникає жодних питань щодо особистого простору, інші аспекти побутових умов тримання під вартою залишаються важливими для оцінки Судом належності умов тримання заявника під вартою за ст.3 Конвенції.

Немає жодних доказів будь-яких тілесних ушкоджень або навіть встановлених випадків застосування сили до заявника (див., для порівняння, серед багатьох інших прикладів, рішення у справах «Дірі проти Туреччини» (Diriv. Turkey), заява № 68351/01, та «Доленець проти Хорватії» (Dolenec v. Croatia), заява № 25282/06) або масових операцій у тюрмах, внаслідок яких він міг постраждати (див., для порівняння, рішення у справі «Карабет та інші проти України» (Karabet and Others v. Ukraine), заяви № 38906/07 та № 52025/07). Заявник не стверджував про отримання будь-яких тілесних ушкоджень, щодо яких він звертався до органів влади, але які залишилися незадокументованими, незважаючи на його зусилля (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Сарач проти Туреччини» (Sarac v. Turkey), заява № 35841/97). Він також не пояснив, чому він не міг вжити таких заходів (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі «Балог проти Угорщини» (Balogh v. Hungary), заява № 47940/99, у якій заявник надав детальне обґрунтування, чому він не пройшов медичне обстеження).

Непідтримання заявником деяких зі своїх скарг на національному рівні є ще одним фактором, який має бути врахований при оцінці достовірності його тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Данілов проти України» (Danilov v. Ukraine), заява № 2585/06). Суд готовий, якщо обставини цього вимагають, розглянути вірогідність того, що відмова ув’язненого від скарги на національному рівні може бути обумовлена тиском з боку адміністрації установи виконання покарань (див., наприклад, рішення у справі «Сергій Савенко проти України» (Sergey Savenko v. Ukraine), заява № 59731/09). Проте Суд зауважує, що заявник продемонстрував таку саму відсутність послідовності під час провадження у Суді за відсутності ознак будь-якого тиску на нього (див. пункти 17-20).

Заявник не висунув небезпідставну скаргу у розумінні ст.13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Валерій Фуклєв проти України» (Valeriy Fuklev v. Ukraine), заява № 6318/03, пункт 98, від 16 січня 2014 року, та «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункт 100, від 02 квітня 2015 року).

Суд вже встановив у рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), заяви № 16984/04 та № 9947/05, пункт 53, від 16 лютого 2012 року, що за чинним до 21 грудня 2005 року законодавством працівники установ виконання покарань переглядали усі надіслані ув’язненими листи за винятком листів Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини або прокурорам. Відповідне законодавство не розмежовувало інші категорії осіб, з якими могли листуватися ув’язнені, як наприклад, правоохоронні та інші державні органи влади, конвенційні та інші міжнародні органи, родичі, захисник тощо. Законодавство не конкретизувало спосіб здійснення перегляду кореспонденції. Зокрема, воно не передбачало жодної участі ув’язнених осіб на будь-якій стадії процесу перегляду листів або їхнього залучення до нього. Воно також не визначало, чи мав ув’язнений право на інформування про будь-які зміни у змісті його вихідної кореспонденції. Більш того, перегляд був автоматичним, не був обмежений у строках та не вимагав будь-якого вмотивованого рішення, яке б надавало підстави для вжиття заходів з перегляду кореспонденції та/або встановлювало строки їхнього виконання. Зрештою, не існувало конкретного засобу юридичного захисту, який надавав би ув’язненому змогу оскаржити цей захід та отримати адекватне відшкодування.

Законом України від 01 грудня 2005 року до правового режиму, який у рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine) був визнаний таким, що має недоліки, були внесені зміни, якими адресована Суду та іншим міжнародним інституціям кореспонденція звільнялась від перегляду. Цей режим застосовувався до кореспонденції заявника протягом більшої частини тримання його під вартою.

Суд зауважує, що хоча сторони не погодились щодо того, чи було адміністрацією установ виконання покарань вилучено декілька листів заявника, Уряд конкретно не заперечив довід заявника, що його листування з установами, які не входили до переліку винятків, регулярно переглядалась адміністрацією установ виконання покарань відповідно до застосовного національного законодавства (див. рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, пункт 126, від 23 жовтня 2014 року). Дійсно, з наданого Урядом супровідного листа адміністрації установи виконання покарань, у якому наводилась узагальнена інформація з листа заявника, вбачається, що органи влади насправді переглядали його листи адресатам, які не входили до переліку винятків, як це передбачалося національним законодавством (див. пункт 15 та, для порівняння, рішення у справах «Глінов проти України» (Glinov v. Ukraine), заява № 13693/05, пункти 27, 28 та 55, від 19 листопада 2009 року, та «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункт 55, від 23 лютого 2012 року).

Перш за все, Суд зазначає, що не вимагав від заявника жодних додаткових документів (див. згадане рішення у справі «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine), пункт 94, та, для порівняння, рішення у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), заява № 16474/03, пункти 24-26, від 14 жовтня 2010 року).

Щодо скарги заявника на ненадання йому копій документів з матеріалів його кримінальної справи на національному рівні Суд не потребував жодних додаткових документів, щоб дійти висновку про неприйнятність його скарг, пов’язаних із цим провадженням (див. пункт 3), оскільки його скарги щодо цього були подані явно поза межами шестимісячного строку (див., для порівняння, наприклад, згадане рішення у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), пункти 17 та 18). Тому будь-які труднощі в отриманні документів з цих матеріалів справи, навіть якби вони були доведені, не мали жодних наслідків для заяви заявника до Суду (див. рішення у справі «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine), пункт 95).

Висновки: Суд зазначає, що він не може встановити згідно з необхідним критерієм доведеності, що заявник мав у своєму розпорядженні менше 4 кв.м особистого простору у першій виправній колонії (див. пункт 7). Він не робив жодних конкретних тверджень щодо переповненості у другій виправній колонії. Тому жодного питання щодо браку особистого простору, як такого, не виникає. Скарга заявника за ст.13 Конвенції має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції. Перегляд листів становив втручання у здійснення права заявника на повагу до його кореспонденції. Щодо тверджень заявника про переслідування його адміністрацією установи виконання покарань через подання ним заяви до Суду ці твердження є неконкретними та цілком необґрунтованими.

Констатовані порушення: не виявив порушень заборони катування, права на ефективний засіб юридичного захисту, права на індивідуальні заяви (ст.ст.3, 13, 34 Конвенції). Порушено право на повагу до приватного і сімейного життя (п. 1 ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: нелюдське поводження, повага до приватного життя, площа камери