Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 листопада 2018 року

у справі «Чжан проти України»

за заявою № 6970/15

Щодо допустимості доказів у кримінальному провадженні

Фабула справи: заявник скаржився на несправедливий судовий розгляд. Суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дванадцять років. Інцидент стався між групою китайських студентів та українцями. В ході бійки одного з українців було смертельно поранено, незадовго після цього він помер у лікарні.

Заявник доводив, що єдиним доказом його засудження були суперечливі, непослідовні та спекулятивні показання друзів потерпілого, які неодноразово змінювалися. Він скаржився, що національні суди беззастережно прийняли ці показання свідків, не поставивши під сумнів їхню достовірність. Заявник також скаржився, що всупереч застосовним нормам кримінального судочинства національні суди не визнали показання його товаришів китайців допустимими доказами. Заявник далі стверджував, що таким чином суди серйозно підірвали його право на захист та порушили принцип рівності сторін. Крім того, заявник доводив, що наведені аргументи були проігноровані у рішеннях національних судів.

Правове обґрунтування: тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що є, у першу чергу, предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справах «Яллох проти Німеччини» [ВП] (Jalloh v. Germany) [GC], заява № 54810/00, пункт 94, ЄСПЛ 2006‑IX та «Де Томассо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 170, ЄСПЛ 2017 (витяги).

Отже, завдання Суду не полягає у визначенні того, чи можуть у принципі конкретні види доказів, наприклад отримані незаконно з точки зору національного законодавства, бути допустимими, та чи дійсно заявник був винним. Суд має вирішити питання, чи було провадження у справі справедливим у цілому, і в тому числі спосіб, у який були отримані докази (див. згадане рішення у справі «Яллох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany), пункт 95 та рішення у справі «Биков проти Росії» [ВП] (Bykov v. Russia) [GC], заява № 4378/02, пункт 89, від 10 березня 2009 року).

Крім того, згідно з усталеною практикою Суду право на справедливий судовий розгляд може вважатися ефективним, тільки якщо клопотання чи зауваження сторін дійсно «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом (див. рішення у справі «Кармель Суліба проти Мальти» (Carmel Saliba v. Malta), заява № 24221/13, пункт 65, від 29 листопада 2016 року та згадані у ньому справи).

Зрештою згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають належним чином бути викладені підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього зобов’язання обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатись у світлі обставин справи (див. рішення у справі «Морейра Феррейра проти Португалії (№ 2)» [ВП] (Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2) [GC], заява № 19867/12, пункт 84, від 11 липня 2017 року). При розгляді питання справедливості кримінального провадження Суд встановлював, зокрема, що, ігноруючи конкретний, відповідний і важливий аргумент обвинуваченого, національні суди не виконують своїх зобов’язань за п.1 ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункт 280, від 21 квітня 2011 року).

Суд встановлював у своїй практиці, що неузгодженості між власними показаннями свідків, наданими у різні періоди часу, так само як і серйозні неузгодженості між різними видами доказів, наданими стороною обвинувачення, призводять до серйозних підстав для оскарження довіри до свідка та доказової сили його показань; таким чином, цей вид оскарження становить заперечення, здатне вплинути на оцінку фактичних обставин справи, які ґрунтувалися на цих доказах, та зрештою на результат судового розгляду (див. рішення у справі «Хусейн та інші проти Азербайджану» (Huseyn and Others v. Azerbaijan), заяви № 35485/05 та 3 інших, пункт 206, від 26 липня 2011 року).

У цій справі сторона захисту у своїх неодноразово висловлених протягом всього провадження запереченнях вказувала на зазначені неузгодженості та суперечності. Крім того, національні суди у своїх рішеннях самі визнали їх серйозними недоліками, неодноразово даючи вказівки повернути справу на додаткове досудове слідство. Проте Суд зазначає, що зрештою жодних спроб розглянути ці питання не було. Таким чином, у своєму вироку від 24 липня 2013 року, яким заявник був засуджений за вчинення вбивства,суд лише зазначив, що не мав сумнівів щодо фактичних обставин справи та вважав показання свідків «послідовними та підтвердженими іншими доказами». Вищестоящі суди погодилися з таким підходом, не надавши додаткових коментарів. Інакше кажучи, хоча неоскаржувані недоліки у показаннях свідків вимагали більш ретельної оцінки національними судами (див. для порівняння згадане рішення у справі «Айдаріч проти Хорватії» (Ajdarić v. Croatia), пункт 46, та рішення у справі «Ільгар Маммадов проти Азербайджану (№ 2)» (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan (no. 2), заява № 919/15, пункт 213, від 16 листопада 2017 року), вони без будь-яких пояснень вирішили не ставити під сумнів достовірність цих доказів, не кажучи вже про тлумачення будь-яких сумнівів на користь обвинуваченого.

Висновки: національні суди усіх трьох інстанцій не дали жодної оцінки особливо актуальним та важливим зауваженням заявника щодо серйозних недоліків у показаннях свідків сторони обвинувачення і стверджуваної незаконності та свавільності виключення з матеріалів справи усіх показань свідків сторони захисту.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: доказування вини, суперечність у показаннях свідків, дослідження доказів судом