Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 березня 2019 року

у справі «Буразгли проти України»

за заявою № 41920/09

Щодо порушення принципу поваги до кореспонденції у зв’язку з переглядом листів особи під час її тримання під вартою

Фабула справи: заявник вбачає порушення своїх прав у недотриманні принципу поваги до кореспонденції. Стверджує, що під час відбування покарання у вигляді довічного ув'язнення, вся його кореспонденція, у тому числі з Судом, систематично переглядалася адміністрацією виправної колонії, адміністрація не надіслала деякі його скарги, адресовані різним органам, оскільки жодної відповіді на них він не отримав. Уряд заперечив проти тверджень заявника та стверджував, що листи до прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Суду не переглядались. З доводів Уряду вбачається, що після проведення відповідних перевірок прокуратура неодноразово визнавала скарги заявника на стверджуване втручання у його листування необґрунтованими. Надіслані заявником до Суду заява та листи, які заявник нібито відправив до Суду через канцелярію виправної колонії, Судом отримані не були. На перших сторінках листів заявника, які надійшли до Суду, не було печатки установи виконання покарань, і в них не було супровідних листів адміністрації виправної колонії з узагальненою інформацією щодо їхнього змісту. Деякі листи були надіслані заявником через інших ув’язнених, справи яких також перебували на розгляді Суду. Ці листи Суд отримав.

Правове обґрунтування: Суд уже встановив в рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» (заяви № 16984/04 та № 9947/05, п. 53, від 16 лютого 2012 року), що згідно з чинним до 21 грудня 2005 року законодавством працівники установ виконання покарань мали право переглядати всі надіслані ув’язненими листи за винятком листів Омбудсмену або прокурорам. Відповідне законодавство не розмежовувало інші категорії осіб, з якими могли листуватися ув’язнені (як наприклад, правоохоронні та інші національні органи влади, конвенційні та інші міжнародні органи, родичі та захисники).

Законодавство не конкретизувало спосіб здійснення перегляду кореспонденції. Зокрема, воно не передбачало жодної участі ув’язнених осіб на будь-якій стадії процесу перегляду листів або їхнього залучення до нього. Воно також не визначало, чи мав ув’язнений право на інформування про будь-які зміни у змісті його вихідної кореспонденції. До того ж, перегляд був автоматичним, не був обмежений у строках та не вимагав будь-якого вмотивованого рішення, яке б надавало підстави для вжиття заходів з перегляду кореспонденції та/або встановлювало строки їхнього виконання. Насамкінець, не існувало конкретного засобу юридичного захисту, який надавав би ув’язненому можливість оскаржити цей захід та отримати адекватне відшкодування. З огляду на ці характеристики застосовного національного правового режиму Суд доходить висновку, що застосовне національне законодавство не надавало відповідного рівня захисту від свавільного втручання у право ув’язненого на повагу до його кореспонденції та що втручання у право заявника за ст. 8 Конвенції у зв’язку з таким переглядом здійснювалося не «згідно із законом» .

Законом України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України» (див. п. 32) до правового режиму, який в рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» був визнаний таким, що має недоліки, були внесені зміни, якими адресована Суду та іншим міжнародним інституціям кореспонденція звільнялась від перегляду. Цей режим застосовувався до кореспонденції заявника під час тримання його під вартою. Також були додані інші винятки, введені в дію 09 лютого 2010 року.

Висновки: записи у журналі обліку вхідної кореспонденції виправної колонії, в яких містилась узагальнена інформація щодо змісту адресованих ув’язненим листів, доводять, що органи влади дійсно переглядали листи, надіслані заявникам суб’єктами, які не входили до переліку винятків, як це передбачалося національним законодавством.

Таке втручання суперечитиме п. 1 ст. 8 Конвенції, якщо тільки, серед інших умов, воно не здійснювалося «згідно із законом» («Еней проти Італії»).

Щодо адресатів, які не входили до переліку винятків, Суд у згаданому рішенні у справі «Вінтман проти України» з тих самих причин, що і в рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), визнав норми, якими регулювався порядок перегляду, змінений Законами України від 2005 та 2010 років, недосконалими, як і у законодавстві, чинному до 2005 року.

З цього випливає, що оскаржуване втручання не здійснювалося «згідно із законом». Тому Суд не вважає за необхідне у цій справі встановлювати, чи були дотримані інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції.

Констатовані порушення: права на повагу до кореспонденції (п. 1 ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: повага до кореспонденції, таємниця листування, перегляд кореспонденції ув'язненого