Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 жовтня 2003 року

у справі «SLIVENKO v. LATVIA»

за заявою № 48321/99

Щодо неправомірності видворення військовослужбовців та членів їх сімей як колишніх громадян СРСР

Фабула справи: покликаючись на ст. 8, 14, ч. 1 і ч. 4 ст. 5 Конвенції, заявниці, які є колишніми мешканцями Латвії російського походження, стверджували про порушення їхнього права на повагу до приватного і сімейного життя, порушення заборони дискримінації, а також права на свободу і особисту недоторканність.

Правове обґрунтування: Суд зазначив, що у віці одного місяця п. Татьяна Слівенко переїхала з батьками до Латвії і прожила там 40 років. Вона ходила до школи, працювала і одружилась у цій країні. II дочка, Каріна, також народилась у Латівії і прожила там 18 років, здобувши у Латвії середню освіту. В обох заявниць, отже, виникла система особистісних, соціальних та економічних зв’язків, що становили зміст їхнього приватного життя у Латвії. Заявниці також втратили квартиру, у якій мешкали. Тому Суд вказав, що їх видворення з Латвії є втручанням у їхнє право на повагу до приватного життя і житла.

Суд звернув увагу на те, що заходи, вжиті латвійськими органами влади, не були спрямовані на роз’єднання сім’ї заявниць, оскільки рішення про депортацію стосувалося усіх трьох членів родини. Крім того, у Конвенції не передбачене право на вибір країни для проживання зі своєю родиною чи на заснування сім’ї. Батьки п. Татьяни Слівенко були дорослими людьми, матеріально незалежними від дочки. Попри те, зв’язки п. Тетяни з її батьками не були взяті до уваги в контексті її приватного життя.

Договір щодо виведення російських військ, котрий був основною юридичною підставою для рішення про депортацію заявниць, не мав чинності, коли заявницям було надано статус «громадяни колишнього СРСР». Однак, згодом національне законодавство могло правомірно бути витлумаченим чи застосованим у світлі умов згаданого договору. Навіть більше: цілком очевидно, що заявниці мали можливість передбачити в межах розумного, принаймні за допомогою юридичної консультації, що вони підпадатимуть під дію згаданого договору, коли він набуде чинності. Суд тому дійшов висновку, що в жодному разі немає підстав вважати рішення національних судів свавільними. З огляду на викладене, Суд вказав, що видворення заявниць можна розглядати як таке, що мало місце «відповідно до закону».

Беручи до уваги ширший контекст конституційних та міжнародних правових заходів, вжитих після здобуття Латвією незалежності, Суд прийняв аргумент Уряду про те, що договір і засоби його імплементації мали за мету захистити інтереси національної безпеки. Суд також зауважив, що вжиті заходи відповідали поняттю поваги до приватного життя, оскільки не посягали на єдність сім’ї. Виведення за межі певної країни військовослужбовців дійсної служби та їхніх сімей можна розглядати як явище, подібне до передислокації військ в ході звичайної служби. Більше того, тривала присутність військовослужбовців іноземної армії може розглядатись як несумісна з суверенітетом незалежної держави та як загроза національній безпеці. Тому державний інтерес у виведенні за межі держави військовослужбовців та членів їх сімей мав би за звичайних обставин «переважити» інтерес особи залишитись у цій державі.

Однак, заходи щодо примусового переміщення осіб не завжди є виправданими. Наприклад, такі заходи не застосовувались у той самий спосіб до офіцерів, які перебували на пенсії, та до членів їхніх сімей.

Той факт, що п. батько завниці звільнився до того часу, коли почалося провадження щодо правомірності перебування заявниць у Латвії, не мав жодного значення для визначення статусу заявниць. Хоча, як виявилось з інформації, наданої Урядом Латвії і котра стосувалась особливостей провадження у деяких складних справах, державні органи проявляли в окремих випадках підвищений рівень терпимості, аби забезпечити повагу до приватного й сімейного життя та житла.

Висновки: оча рішення щодо усіх військовослужбовців і членів їхніх сімей ухвалювались за індивідуальним принципом, відповідні матеріали не вказували на те, що органи влади оцінювали кожну особу окремо на предмет того, чи становить вона загрозу національній безпеці і громадському порядку. Відтак, реально державний інтерес було забезпечено за загальним принципом. Порядок виведення іноземних військовослужбовців та членів їхніх сімей, що грунтувався на загальному висновку про необхідність такого переміщення осіб для гарантування інтересів національної безпеки, сам по собі не був несумісним з вимогами ст. 8 Конвенції; проте несумісним було застосування саме такої схеми, оскільки вона виключала будь-яку можливість врахувати індивідуальні особливості ситуації.

Заявниці вже стали частиною латвійського суспільства на час, про який йдеться у справі, і тому не повинні були розглядатись як особи, що становлять загрозу для національної безпеки, зокрема, з огляду на те, що вони належали до сім’ї батьків п. Татьяни, чий батько звільнився з військової служби ще у 1986 році, залишився у країні й не вважався особою, що становить загрозу національній безпеці. Зважаючи на усі вищенаведені обставини, рішення про видворення заявників не може розглядатись як необхідне у демократичному суспільстві.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: підстави депортації, захист приватного життя, право на повагу до житла, право на повагу до сімейного життя, права іноземців