Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 листопада 2020 року

у справі «KORNILOVA v. UKRAINE»

за заявою № 47283/14

Щодо мотиву релігійного упередження як обтяжуючої обставини під час призначення покарання

Фабула справи: заявниця скаржилася, посилаючись на статтю 3 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що органи державної влади не провели ефективного розслідування її побиття, зокрема, не викрили мотив релігійного упередження для його вчинення.

Заявницю вдарив чоловік, якого вона намагалася запросити на зібрання Свідків Єгови. Зрештою особа була визнана винною у заподіянні легких тілесних ушкоджень, їй було обрано покарання у виді штрафу та зобов’язано сплатити відшкодування шкоди.

Правове обґрунтування: стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження здійснювалось приватними особами (див. рішення у справі «T.M. і C.M. проти Республіки Молдова» (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova), заява № 26608/11, пункт 38, від 28 січня 2014 року з подальшими посиланнями).

Так само, як і щодо нападів на ґрунті расової приналежності, під час розслідування інцидентів, пов’язаних з насильством, органи державної влади мають додатковий обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. Суд визнає, що на практиці може бути важко довести наявність такого мотиву. Таким чином, обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі релігійні підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і він не є абсолютним; органи державної влади мають вжити всіх розумних заходів за обставин справи (див. рішення у справі «Міланович проти Сербії» (Milanović v. Serbia), заява № 44614/07, пункт 96, від 14 грудня 2010 року).

Обов’язок органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням та актом насильства є аспектом їхніх процесуальних обов’язків за статтею 3 Конвенції, але він також може розглядатись як їхні обов’язки за статтею 14 Конвенції. З огляду на зв’язок між статтею 14 та основними положеннями Конвенції питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися тільки за одним з двох положень без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бекос та Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги).

Незалежно від можливої плутанини, що виникла в обвинуваченого стосовно конкретної групи, з якою він мав справу, його слова справді стосувалися релігії, а побиття сталося під час спроби заявниці запросити його на релігійну службу. За таких обставин органи державної влади були зобов’язані вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого мотиву релігійного упередження, який становив підґрунтя для побиття. У практиці Суду встановлено, що дискримінація у розумінні статті 14 Конвенції охоплює також випадки, коли до особи ставляться гірше у зв’язку з фактичною або передбачуваною асоціацією, яку викликав потерпілий, або його зв’язок з іншою особою, яка фактично або передбачувано мала певний статус або характеристику, яка підлягає захисту (див. рішення у справі «Шкорянець проти Хорватії» (Škorjanec v. Croatia), заява № 25536/14, пункт 56, від 28 березня 2017 року), або, як у цьому випадку, через можливу плутанину щодо релігійної ідентичності потерпілої особи.

Суд не переконаний аргументом заявниці, що первинне рішення органів державної влади кваліфікувати її побиття як злочин, передбачений статтею 125 Кримінального кодексу України, а не як злочин, передбачений статтею 161 Кодексу, саме собою становило невиконання процесуального обов’язку викриття будь-якого можливого мотиву вчинення злочину на ґрунті ненависті в діях В.С. У зв’язку з цим Суд повторює, що саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року).

Висновки: якби мотив релігійного упередження вважався доведеним національними органами влади, його могли розглядати як обтяжуючу обставину під час призначення покарання обвинуваченому, навіть якщо його дії продовжували кваліфікуватися як злочин проти особи

Констатовані порушення: заборона дискримінації у поєднанні зі забороною катування у процесуальному аспекті (ст. 14 Конвенції у поєднанні з процесуальним аспектом ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: принцип заборони дискримінації, принцип заборони катування, релігійні злочини, насильницькі злочини