Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 23 травня 2024 року

у справі «PATRICOLO AND OTHERS v. ITALY»

за заявами № 37943/17 та 2 інших

Щодо порушення права на касаційне оскарження

Фабула справи: заявниками є четверо громадян Італії, а також компанія з обмеженою відповідальністю Immobiliare Il Castelletto S.R.L. з місцезнаходженням в Казаріле (Італія). Заявники за кожною із заяв подавали до Касаційного Суду скарги з питань права, які були визнані неприйнятними через неподання до канцелярії цього суду повідомлення про вручення рішень, які вони хотіли оскаржити.

Посилаючись переважно на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявники скаржилися, що рішення Касаційного Суду про визнання їхніх скарг з питань права неприйнятними через недотримання формальних вимог і строків, встановлених статтею 369 Цивільного процесуального кодексу та статтею 9 Закону № 53/1994, були надмірним формалізмом і необґрунтовано обмежували їхнє право на доступ до суду.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ підтвердив загальні принципи щодо обмежень права на доступ до суду у справі Dos Santos Calado and Others v. Portugal, (№ 55997/14 та 3 інші, §§ 108–17, 31 березня 2020 року). Що стосується доступу до апеляційних або касаційних судів, ЄСПЛ повторив, що застосування пункту 1 статті 6 Конвенції залежить від особливостей відповідного провадження і що необхідно брати до уваги всю його процедуру у національному правовому контексті та роль касаційної інстанції. Крім того, умови прийнятності скарги з питань права можуть бути суворішими, ніж для звичайної скарги (див. рішення у справі Zubac v. Croatia, [GC], № 40160/12, § 82, від 5 квітня 2018 року). ЄСПЛ оцінював відповідність пункту 1 статті 6 Конвенції декількох видів формальностей, що регулюють подання скарги до Касаційного суду (див., серед інших джерел, рішення у справах Levages Prestations Services v. France, від 23 жовтня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-V; Miessen v. Belgium, № 31517/12, 18 жовтня 2016 року; Trevisanato v. Italy, № 32610/07, 15 вересня 2016 року; Succi and Others v. Italy, № 55064/11 та 2 інші, 28 жовтня 2021 року; та C.N. v. Luxembourg, № 59649/18, 12 жовтня 2021 року). У справі про відмову в доступі до суду через те, що скарга була подана на папері, а не через електронну платформу, ЄСПЛ визнав важливість оцифрування правосуддя для Договірних Держав і встановив, що цифрові технології можуть сприяти кращому здійсненню правосуддя. Однак він підкреслив, що встановлення вимог щодо подання документів в електронному вигляді має бути пропорційним переслідуваній законній меті (Xavier Lucas v. France, № 15567/20, §§ 46–47, 9 червня 2022 року).

ЄСПЛ зазначив, що стаття 369 ЦПК встановлює обов'язок подавати «засвідчену» копію оскаржуваного судового рішення разом із повідомленням про вручення. У той час як у паперовому провадженні це положення вимагає подання оригіналу повідомлення про вручення, той факт, що на той час у Касаційному Суді не було можливості подавати документи в електронному вигляді, створив необхідність тлумачити це положення як таке, що дозволяє подавати паперові (друковані) копії оригіналів електронних документів, які були створені в межах провадження в судах нижчих інстанцій.

ЄСПЛ підкреслив, що на момент подачі скарг їхнє електронне подання в Касаційному Суді ще не було запроваджено. Тому у випадках, коли оскаржуване рішення було надіслано сертифікованою електронною поштою, адвокатам доводилося робити паперові (друковані) копії електронних документів для того, аби подати їх до канцелярії Касаційного Суду.

ЄСПЛ зауважив, що заявники подали паперові копії оскаржуваних рішень разом з повідомленням про їх вручення у строк, встановлений пунктом 1 статті 369 ЦПК. Таким чином, на відміну від ситуації, яку ЄСПЛ спостерігав в контексті заяви № 37943/17, дата вручення оскаржуваних рішень була включена до матеріалів справи на ранній стадії провадження. Таким чином, Касаційний Суд мав змогу без вжиття будь-яких подальших заходів та без зволікань перевірити, що скарги заявників були подані з дотриманням строків, встановлених статтями 325 та 326 ЦПК.

Що стосується ризику того, що паперові копії можуть не відповідати електронним оригіналам, ЄСПЛ, насамперед, зазначив, що згідно з національним законодавством цілісність документів, які подаються до суду, зазвичай забезпечується кримінальними та дисциплінарними санкціями, доступними у разі порушення обов'язків. Більше того, чи є паперові копії справжніми копіями електронних оригіналів, можна легко перевірити, запропонувавши заявникам подати відповідне засвідчення на більш пізній стадії провадження. Це особливо актуально в контексті переходу від паперового до електронного провадження, коли необхідність адаптації формальних вимог, розроблених для паперових документів, вимагає певної гнучкості в їх застосуванні до електронних. Аналогічну думку було висловлено в Керівних принципах щодо електронного подання документів до суду (e-filing) та цифровізації судів (CEPEJ (2021)15), де КРЄС рекомендувала Державам забезпечити певну гнучкість та обмежити адміністративний тягар для користувачів при трансформації судових процедур та впровадженні систем електронного діловодства.

Повертаючись до обставин цієї справи, ЄСПЛ зазначив, що на той час, коли Касаційний Суд міг ухвалити рішення (тобто після спливу строку, встановленого статтею 370 ЦПК), сторони, які вручили заявникам оскаржувані судові рішення, з'явилися у провадженні в Касаційному Суді та підтвердили (щодо заяви № 54009/18) або, принаймні, не заперечували (щодо заяви № 20655/19) дату вручення. Крім того, щодо можливості заявників подати посвідчення на більш пізній стадії провадження ЄСПЛ зазначив, що на той час усталена практика Касаційного Суду не дозволяла це зробити поза межами строків, встановлених пунктом 1 статті 369 ЦПК. Відповідно до цієї судової практики, недотримання такого строку було достатнім для визнання скарги неприйнятною. З огляду на це ЄСПЛ погодився із заявниками за заявою № 20655/19, що вони не мали реальної можливості уникнути визнання їхньої скарги неприйнятною, подавши засвідчення на більш пізній стадії провадження.

Висновки: ЄСПЛ вважав, що відсутність засвідчення того, що паперові копії повідомлення про вручення були справжніми копіями, не завадила Касаційному Суду оцінити дотримання короткого строку для подачі скарги на найбільш ранній стадії провадження. Отже, визнання скарг неприйнятними, до того ж без надання заявникам справедливої можливості подати засвідчення на більш пізній стадії – особливо на перехідному етапі від паперового до електронного провадження – вийшло за межі мети забезпечення правової визначеності та належного здійснення правосуддя і створило перешкоду, яка завадила заявникам отримати розгляд їхньої справи по суті в Касаційному Суді.

Констатовані порушення: відсутністє порушення право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) за заявою № 37943/17; право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) за заявами № 54009/18 та № 20655/19.

Ключові слова: електронне судочинство, право на перегляд судових рішень, обмеження права на доступ до суду