Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 жовтня 2021 року

у справі «SPITSYN v. UKRAINE»

за заявою № 52411/18

Щодо незабезпечення виконання судового рішення, яким було встановлено домовленості про побачення з дитиною

Фабула справи: заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на неналежне виконання органами державної влади домовленостей про побачення з дитиною, встановлених рішенням суду від 03 серпня 2017 року.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що право взаємного спілкування одного з батьків та дитини становить основоположний елемент «сімейного життя» у розумінні статті 8 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «К. та Т. проти Фінляндії» [ВП] (K. and T. v. Finland) [GC], заява № 25702/94, пункт 151, ЄСПЛ 2001‑VII). Загальні принципи стосовно позитивних зобов’язань держави щодо захисту стосунків між батьками та їхніми дітьми наведені в рішенні у справі «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), заява № 25612/12, пункти 35 – 37, від 24 липня 2018 року з подальшими посиланнями).

Суд неодноразово встановлював у справах проти України, що невжиття належних заходів для виконання судових рішень стосовно дітей, є наслідком недостатньо розвинутих законодавчих та адміністративних механізмів, які б могли прискорити добровільне дотримання домовленостей із залученням фахівців органів опіки та піклування. Крім того, наявні механізми не передбачали відповідні і конкретні заходи для забезпечення примусового виконання рішення, яким було встановлено домовленості про побачення, відповідно до принципу пропорційності (див. згадане рішення у справі «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), пункт 46; рішення у справах «Бондар проти Україна» [Комітет] (Bondar v. Ukraine) [Committee], заява № 7097/18, пункт 36, від 17 грудня 2019 року, «Швець проти України» [Комітет] (Shvets v. Ukraine) [Committee], заява № 22208/17, пункт 38, від 23 липня 2019 року та згадане рішення у справі «Ген та інші проти України» (Gen and others v. Ukraine), пункт 68). Суд вважає, що ці висновки так само застосовні і до цієї справи.

Висновки: Суд зазначає, що заява заявника про вжиття заходів примусового виконання рішення не була розглянута з належною ретельністю. Крім того, після відкриття державними виконавцями виконавчого провадження їхнє втручання обмежилося ознайомленням з умовами домовленостей про побачення з дитиною. Згодом, у відповідь на заяву заявника, державні виконавці відновили виконавче провадження, але по суті лише для того, щоб скласти акти про дві неуспішні спроби провести побачення. Суд вважає, що такий обмежений підхід державних виконавців був недостатнім. Ніщо не свідчить, що під час виконавчого провадження органи державної влади коли-небудь розглядали механізми добровільного виконання рішення, наприклад, шляхом розробки комплексної стратегії виконання, у тому числі цільової підтримки дитини. Залишається незрозумілим, наскільки до процесу могли бути залучені органи опіки та піклування та чи могли бути використані які-небудь засоби врегулювання сімейних конфліктів.

Окрім того, хоча перевага завжди надається добровільному виконанню, незмінна позиція, якої часто дотримуються батьки у таких справах, може ускладнити таке добровільне виконання та зумовити у певних випадках необхідність застосування пропорційних примусових заходів (див. згадане рішення у справі «Вишняков проти України». Однак ніщо не свідчить про вжиття органами державної влади таких заходів.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист сімейного життя, порушення прав батьків, право на спілкування з дитиною