Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 листопада 2021 року

у справі «VĂCEAN c. ROUMANIE»

за заявою № 47695/14

Щодо неналежного захисту права кандидата на посаду директора державної установи на репутацію

Фабула справи: заявник скаржився на порушення його права на захист ділової репутації у зв’язку з публікацією статей про нього в низці газет.

У 2011 році на вебсайтах чотирьох газет було опубліковано інтерв’ю (з відео) з М. Д. (головою профспілки членів філармонічного оркестру) та декілька статей у пресі, за змістом яких, заявник – викладач музики та майбутній директор цього оркестру – у 2008 році стверджувано вчинив крадіжку. Ці матеріали поширювалися в інтернеті в той час, коли заявник мав бути призначений на посаду директора оркестру, як переможець конкурсу. З урахуванням того, що особи, які мають судимість, не могли претендувати на цю посаду, органи державної влади, перш ніж підтвердити призначення заявника на посаду, звернулися із запитом до правоохоронних органів, аби з’ясувати, чи справді заявник був причетним до вчинення крадіжки. Поліція поінформувала про відсутність кримінальних проваджень щодо заявника і про те, що його не притягували до відповідальності за вчинення крадіжки. Тому заявника було призначено на посаду оркестру.

У 2012 році заявник звернувся з позовом до суду проти М. Д. та відповідних ЗМІ про відшкодування шкоди, завданої його іміджу та діловій репутації. Зокрема, він вказував, що М. Д. категорично й беззастережно назвав його особою, яка вчинила кримінальне правопорушення під час допиту про зміст відео від 2008 року. У 2013 році суд першої інстанції постановив, що в межах цієї справи М. Д. не міг вимагати захисту за статтею 10 Конвенції і що заявник, безперечно, зазнав моральної шкоди в результаті публічного звинувачення у вчиненні крадіжки. Він зобов’язав М. Д. виплатити заявникові компенсацію моральної шкоди в розмірі 5000 євро. Суд додав, що відповідні ЗМІ порушили право заявника на захист честі, гідності й ділової репутації, і зобов’язав їх видалити вказані статті зі своїх вебсайтів та опублікувати рішення суду впродовж трьох днів після набрання ним законної сили. М. Д. оскаржив це рішення. У 2014 році апеляційний суд задовольнив його скаргу, скасував рішення суду першої інстанції і повністю відмовив у задоволенні позовних вимог заявника. Суд зазначив, серед іншого, що М. Д. не вчинив жодних протиправних дій і що інтерв’ю було опубліковано в межах журналістського розслідування, що становило суспільний інтерес для цілей статті 10 Конвенції.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ наголосив на висновку апеляційного суду, що статті, про які йде мова, стосувалися питань, що мають суспільний інтерес: переважно вони стосувалися того, чи відповідав заявник критеріям відбору на посаду директора філармонічного оркестру, враховуючи, що, за твердженнями журналістів, він підозрювався у вчиненні крадіжки. На думку ЄСПЛ, з урахуванням того, що події на відео відбулися задовго до публікування репортажу, а також фактичного змісту відео та статей, варто було б, щоб апеляційний суд роз’яснив причини, чому він вважав цей матеріал таким, що становить суспільний інтерес для обговорення.

ЄСПЛ зазначив, що заявник не був публічною особою і так само не був добре відомим навіть у межах округу до того, як висунув свою кандидатуру на посаду директора. ЄСПЛ дійшов висновку, що з огляду на статус та обов’язки директора державної установи місцевого рівня заявник неминуче та свідомо став об’єктом суспільного обговорення в результаті проходження конкурсу на посаду. Таким чином він став відкритим / доступним для ретельного вивчення його дій. Відповідно, межі допустимої критики в цьому випадку були ширшими, ніж у випадку особи, яка була абсолютно невідомою в суспільстві. Водночас ці межі були вужчими порівняно з рівнем терпимості, яку мали проявляти, наприклад, політики. В цій справі звинувачення, висунуті заявникові, стосувалися його ймовірної участі у вчиненні кримінального правопорушення. У разі доведення цей факт, безсумнівно, вплинув би на його професійну кар’єру. Як наслідок, не можна стверджувати, що заявник мав би проявляти вищий рівень терпимості щодо пред’явлених йому претензій.

Стосовно інтерв’ю з М. Д. ЄСПЛ зауважив, що М. Д. не виявляв стриманості, називаючи ім’я заявника, що не залишало жодних сумнівів, що мова йшла саме про його особу. Незважаючи на те, що М. Д. прямо не вказав, що саме заявник вчинив крадіжку, він усе ж ідентифікував його та назвав його ім’я як особи на відео, яка вчиняє крадіжку. На думку ЄСПЛ, послідовність заяв такого характеру рівноцінна об’єктивному викладу фактів.

Висновки: ЄСПЛ дійшов висновку, що апеляційний суд ретельно не дослідив твердження М. Д. і не намагався з’ясувати, чи могли його твердження, взяті загалом та в контексті поставлених питань, мати хоча б певну фактичну конотацію. Крім того, апеляційний суд просто висновив, що зазначені твердження не були констатацією фактів, що виходили за межі захисту права на свободу вираження поглядів, без додаткових пояснень. Однак детальні пояснення були особливо необхідними в цій справі, ураховуючи те, що суд першої інстанції дійшов протилежного висновку, а саме що зауваження М. Д. були твердженнями факту.

Щодо статей в інтернеті ЄСПЛ зауважив, що апеляційний суд установив, що публікація інтерв’ю, про яку йдеться, була частиною журналістського розслідування, яке мало суспільний інтерес. Апеляційний суд зосередив свою увагу здебільшого на заявах М. Д. без розгляду питання того, чи може свобода ЗМІ в цій справі виправдати повторні публікації та шкоду, яку форма та зміст статей могли завдати праву заявника на захист його репутації. ЄСПЛ визнав такий підхід несумісним із принципами, що випливають із його усталеної практики

Таким чином, апеляційний суд належним чином не з’ясував питання характеру тверджень М. Д. і те, чи справді інтерв’ю з М. Д. та статті, на які скаржився заявник, сприяли обговоренню, що становить суспільний інтерес. Також суд не урівноважив право журналістів на свободу вираження поглядів із правом заявника на повагу до його приватного життя відповідно до критеріїв, наведених в усталеній практиці ЄСПЛ. Отже, національні органи влади не дотримали своїх позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист приватного життя, дифамаційні спори, оціночні судження, межі критики публічної особи