Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 грудня 2021 року

у справі «SLOBODYAN v. UKRAINE»

за заявою № 2511/16

Щодо відсутності у суду повноважень стосовно приводу свідків у справах про адміністративні правопорушення

Фабула справи: заявника визнали винним у порушенні правил безпеки дорожнього руху та відмові пройти медичний огляд для визначення стану алкогольного сп’яніння. За пунктом 1 і підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції він скаржився на неможливість допитати водія іншого автомобіля, причетного до випадку, оскільки згідно з відповідним законодавством України суди не могли дати вказівку працівникам міліції здійснити привід свідків до суду.

Правове обґрунтування: Суд навів відповідні загальні принципи в рішеннях у справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC], заяви № 26766/05 та № 22228/06, ЄСПЛ 2011 та «Шачашвілі проти Німеччини» [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, ЄСПЛ 2015). Повторення цих принципів наведене, наприклад, в рішенні у справі «Боєць проти України» (Boyets v. Ukraine), заява № 20963/08, пункти 74 – 76, від 30 січня 2018 року).

Єдиною причиною неявки Б. у судове засідання було його перебування за межами міста. У справі відсутня інформація щодо характеру або тривалості відсутності Б. Однак суд першої інстанції був готовий погодитися з неявкою Б. у зв’язку з відсутністю повноважень для надання вказівки працівникам міліції здійснити його привід до суду (див. пункти 13 і 20).

Серйозне занепокоєння Суду викликає те, що законодавство України не надає національним судам, які розглядають справи про адміністративні правопорушення, такі ж інструменти для забезпечення присутності свідків (у тому числі потерпілих), зокрема повноваження дати вказівку працівникам міліції здійснити їхній привід до суду, які доступні судам у цивільному та кримінальному провадженні (див. пункт 15). Водночас суд першої інстанції, як вбачається, мав право накласти на Б. штраф за його неявку (див. пункт 14), але не зробив цього.

Насамперед у зв’язку з цим недоліком національної нормативно-правової бази Суд доходить висновку, що не було продемонстровано вагомої причини для неявки Б. у судове засідання та визнання його неперевірених показань допустимими доказами (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 107; для порівняння рішення у справі «Негулеску проти Румунії» (Negulescu v. Romania), заява № 11230/12, пункт 49, від 16 лютого 2021 року). Однак усталена практика Суду передбачає, що відсутність такої вагомої причини сама собою не може бути доказом несправедливості судового розгляду (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 113).

Не було продемонстровано вагомої причини для неявки Б. у судове засідання та визнання його неперевірених показань допустимими доказами (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 107; для порівняння рішення у справі «Негулеску проти Румунії» (Negulescu v. Romania), заява № 11230/12, пункт 49, від 16 лютого 2021 року). Однак усталена практика Суду передбачає, що відсутність такої вагомої причини сама собою не може бути доказом несправедливості судового розгляду (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 113).

Стосовно ролі відповідних доказів, то Б. був єдиною особою, яка безпосередньо ідентифікувала заявника як водія позашляховика. Усі інші докази у зв’язку з цим випливали з показань Б. Показання П. щодо ідентифікації особи водія були суперечливими. Тому Суд вважає, що показання Б. мали вирішальне значення для визнання заявника винним.

Стосовно врівноважуючих факторів, то заявник користувався необмеженою можливістю оскаржити допустимість показань Б. і заперечити проти їхнього використання. Однак Суд встановив, що така можливість сама собою не може вважатися достатнім врівноважуючим фактором (див. для порівняння рішення у справах «Трампевскі проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Trampevski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 4570/07, пункт 49, від 10 липня 2012 року та «Ріагі проти Бельгії» (Riahi v. Belgium), заява № 65400/10, пункт 41, від 14 червня 2016 року). Вплив цього фактора на загальну справедливість судового розгляду залежить від того, чи був він достатньо доповнений іншими.

Єдиним іншим врівноважуючим фактором була наявність підтверджуючого доказу, який свідчив, що заявник дійсно керував автомобілем: П. описав зовнішність водія позашляховика, яка згідно з оцінкою суду першої інстанції відповідала зовнішності лише заявника, а також існували суперечності у показаннях заявника та його знайомих у зв’язку з цим.

Висновки: серйозне занепокоєння Суду викликає те, що законодавство України не надає національним судам, які розглядають справи про адміністративні правопорушення, такі ж інструменти для забезпечення присутності свідків (у тому числі потерпілих), зокрема повноваження дати вказівку працівникам міліції здійснити їхній привід до суду, які доступні судам у цивільному та кримінальному провадженні.

Оцінюючи загальну справедливість судового розгляду, Суд зазначає, що основний аргумент сторони захисту заявника полягав у запереченні, що він керував автомобілем. Єдиним свідком сторони обвинувачення, який безпосередньо знав цей факт, був Б., показання якого були вирішальними для визнання заявника винним. Тому можливість його допиту була ключовою для ефективного здійснення заявником права на захист. Як визнали національні суди та Уряд, заявник не мав такої можливості насамперед у зв’язку з недоліком у національній законодавчій базі.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: права правопорушника, право на захист, право на допит свідків