Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 грудня 2021 року

у справі «BRYG-A, ТОВ проти УКРАЇНИ»

за заявами №№ 75237/10 та 75295/10

Щодо позбавлення приватного підприємства земельної ділянки

Фабула справи: підприємство-заявник скаржилося на незаконне та непропорційне позбавлення його земельної ділянки, отриманої від держави у 1999 та 2003 роках, внаслідок якого воно не могло отримати доступ або використовувати незакінчені котеджі, які воно будувало на цій земельній ділянці.

Правове обґрунтування: Відповідні загальні принципи, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, застосовні до випадків позбавлення майна, який, як погодилися сторони, мав місце у цій справі, наведені, серед багатьох інших джерел, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року).

У цій справі позбавлення підприємства-заявника земельної ділянки, у тому числі частини, яку заявник придбав у 2003 році, та частини, щодо якої мав право постійного користування, мало підґрунтя у національному законодавстві, посилання на конкретні положення законодавства були наведені у відповідних судових рішеннях. Крім того, воно переслідувало законні цілі, також наведені в цих судових рішеннях: зокрема, суспільний інтерес у виправленні помилки органу державної влади, який діяв поза межами своєї компетенції з огляду на доктрину ultra vires, а також екологічні інтереси, пов’язані зі статусом особливо цінних земель.

Стосовно пропорційності такого позбавлення Суд зазначає, що підприємство-заявник добросовісно купило та володіло земельною ділянкою, не знаючи, що Севастопольська міська державна адміністрація не мала повноважень передавати її, а тому на підприємство-заявника не мали покладатися всі негативні наслідки за помилку, допущену цим органом (див. рішення у справі «Томіна та інші проти Росії» (Tomina and Others v. Russia), заява № 20578/08 та 19 інших, пункт 39, від 01 грудня 2016 року). Як вбачається з наданих Суду матеріалів, втручання мало серйозні наслідки для, якщо цілком не виключало, виконання бізнес-плану підприємства-заявника щодо будівництва та використання котеджів на цій земельній ділянці як рекреаційного комплексу.

Аргумент Уряду, що це було можливим відповідно до загальних положень статті 56 Конституції України та статті 1166 Цивільного кодексу України 2003 року, які гарантують відшкодування шкоди, завданої неправомірними рішеннями чи діями, inter alia, органів державної влади (ці положення наведені в рішенні у справі «Гусєв проти України» (Gusev v. Ukraine), заява № 25531/12, пункт 16, від 14 січня 2021 року та згаданому рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 37 відповідно), викладено у загальних формулюваннях і не підкріплено відповідними прикладами з національної практики. До того ж в аналогічній справі Суд встановив, що використання процедури, передбаченої статтею 1166 Цивільного кодексу України 2003 року, поклало б на заявника надмірний тягар у зазначеній справі, а будь-яке відшкодування шкоди, яке міг отримати заявник, потенційно мало би значення для оцінки його збитків для цілей статті 41 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 63).

Висновки: сторони погодилися, що підприємство-заявник могло вимагати повернення грошових коштів, сплачених ним за земельну ділянку у 2003 році, на підставі статті 48 Цивільного кодексу 1963 року. Проте ніщо не свідчить про існування законних підстав, які б виправдовували в цьому випадку обмеження розміру відшкодування шкоди поверненням суми, сплаченої за договором купівлі-продажу, а не надання суми, розумно пов’язаної з вартістю земельної ділянки, яка на момент розгляду справи про припинення права власності підприємства-заявника у 2008 року була значно вищою за суму, сплачену підприємством-заявником у 2003 році.

Суду також не було надано інформації, яка б свідчила, що за обставин цієї справи підприємство-заявник мало реальну можливість вимагати відшкодування додаткових збитків, понесених ним у зв’язку з оскаржуваним позбавленням власності, зокрема збитків, пов’язаних зі зробленими ним інвестиціями у будівництво котеджів на цій земельній ділянці.

Отже, Суд вважає, що позбавлення підприємства-заявника земельної ділянки поклало на нього непропорційний тягар, і у зв’язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: порушення права власності, захист земельних прав, захист права власності