Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 січня 2022 року

у справі «ГРЕСС проти УКРАЇНИ»

за заявою № 17573/14

Щодо необгрунтованості тримання під вартою

Фабула справи: заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що після 31 січня 2011 року не було встановлено конкретного строку подальшого тримання його під вартою; за пунктом 3 статті 5 Конвенції, що подальше тримання його під вартою було необґрунтованим; і за пунктом 4 статті 5 Конвенції по суті на те, що згідно з національним законодавством він не міг оскаржити рішення від 01 березня 2011 року в апеляційному порядку.

Правове обґрунтування: відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції органи державної влади повинні переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Вимога до посадової особи, яка відправляє правосуддя, надати відповідні та достатні підстави для затримання, окрім наявності обґрунтованої підозри, застосовується вже під час ухвалення першого рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Крім того, вирішуючи, чи слід звільнити чи тримати особу під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні запобіжні заходи. Обґрунтування, які можуть вважатися «відповідними» та «достатніми», включають небезпеку переховування, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризики змови, повторного вчинення злочину або спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87, 88 та 102, від 05 липня 2016 року). Ці ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, і міркування органів державної влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними або стереотипними (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 222, від 28 листопада 2017 року). Таким чином, ризик переховування не може оцінюватися виключно на підставі тяжкості можливого покарання; його слід оцінювати з урахуванням інших факторів, таких як характер обвинуваченого, моральні якості, майновий стан, зв’язки з країною та міжнародні контакти (там само, пункт 223). По суті з огляду на підстави, наведені у рішеннях національних судів стосовно тримання заявника під вартою під час досудового розслідування та аргументи, висловлені ним у своїх клопотаннях про звільнення або скаргах, Суд має вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (там само, пункт 225).

Висновки: у цій справі Суд зазначає, що він може розглядати лише судові рішення, ухвалені в період з 15 червня до 08 листопада 2010 року. У зв’язку з цим Суд також вказує, що під час обрання заявнику запобіжного заходу 15 червня 2010 року районний суд головним чином посилався на тяжкість пред’явлених йому обвинувачень та ризик його переховування і продовження злочинної діяльності. Суд посилався на доводи слідчого без будь-якого розгляду правдоподібності вказаних ним підстав. Обґрунтування, яке містилося в первинній постанові про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, згодом повторювалося в подальших постановах про продовження строку тримання під вартою від 06 серпня, 09 вересня, 11 жовтня та 08 листопада 2010 року і з плином часу не змінювалося. Крім того, ніщо не свідчить, що національні суди належним чином розглянули можливість застосування альтернативних запобіжних заходів. Хоча суди у загальних формулюваннях зазначили, що розглядали таку можливість, вони не вказали, чому жоден із цих запобіжних заходів не міг бути застосований.

З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 3 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення свободи, законність тримання під вартою, підстави попереднього ув’язнення