Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 29 березня 2011 року

у справі «ESMUKHAMBETOV AND OTHERS v. RUSSIA»[3]

за заявою № 23445/03

Щодо знищення майна цивільного населення внаслідок завдання військовими ліками авіаудару по населеному пункту

Фабула справи: перший, другий, третій, тринадцятий і двадцять другий заявники («відповідні заявники») скаржилися на загибель членів їхніх сімей під час нападу 12 вересня 1999 року. Перший заявник скаржився на смерть своєї дружини, Борамбіке Есмухамбетової, та двох синів, Ельмурата та Ельдара Есмухамбетових; другий, тринадцятий та двадцять другий заявники скаржилися на смерть Меліхан Абдурахманової, матері другого заявника, сестри тринадцятого заявника та дочки двадцять другого заявника, а третій заявник скаржився на смерть своєї матері, Боти Картакаєвої. Відповідні заявники стверджували, що не було проведено ефективного розслідування цієї справи. Вони також скаржилися на те, що держава не виконала своїх позитивних зобов'язань щодо захисту життя їхніх родичів.

12 вересня 1999 року двома російськими військовими літаками був завданий авіаудар по селу в Чечні. Внаслідок цього було зруйновано будинки всіх заявників, загинули члени сімей п'яти заявників. Очевидці заявляли, що напад продовжувався під час втечі людей. Будинки, сараї, майно, худобу, свійський птах і стоги сіна були знищені та спалені. Один із заявників став свідком смерті своєї дружини та двох маленьких синів. Через тиждень свідки бачили, як ті ж російські військовослужбовці, які патрулювали село до бомбардування, руйнували будівлі, що вціліли, і збирали снаряди, що не розірвалися. Після подій 12 вересня, заявники неодноразово зверталися до різних державних органів за відшкодуванням збитків або новим житлом. Було розпочато кримінальне провадження, але через 3 роки воно було припинено у зв'язку з відсутністю складу злочину - наказ про бомбардування села було виправдано “необхідністю запобігання терактам”.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що Уряд визнав, що внаслідок повітряної атаки федеральних сил 12 вересня 1999 року було зруйновано низку житлових і нежитлових будівель у селі Коги (Рунне). Таким чином, очевидно, що мало місце втручання у права заявників, гарантовані статтею 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1. Тепер Суд має переконатися, що це втручання відповідало вимозі законності, переслідувало легітимну мету і було пропорційним переслідуваній меті. Що стосується законності втручання, про яке йдеться, уряд посилався на Закон про боротьбу з тероризмом і неназвані «відповідні нормативні акти державних органів» як на правову підставу для стверджуваного втручання.

Суд повторює, як він вже зазначав у справах, що стосуються конфлікту в Чеченській Республіці, що Закон про боротьбу з тероризмом і, зокрема, стаття 21, яка звільняє представників держави, які беруть участь в антитерористичній операції, від будь-якої відповідальності за шкоду, заподіяну, серед іншого, «іншим охоронюваним законом інтересам», наділяючи при цьому широкими повноваженнями представників держави в зоні проведення антитерористичної операції, не визначає з достатньою чіткістю обсяг цих повноважень і спосіб їх здійснення, щоб забезпечити особі належний захист від свавілля (див. рішення у справах Khamidov v. Russia, № 72118/01, § 143, ECHR 2007-XII (витяги). Посилання Уряду на цей Закон не може замінити конкретного дозволу на втручання у права особи, передбачені статтею 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, який би визначав об'єкт та обсяг такого втручання і був оформлений згідно з відповідними правовими положеннями. Положення вищезазначеного Закону не повинні тлумачитися як такі, що створюють виняток для будь-яких обмежень особистих прав на невизначений період часу та без встановлення чітких меж для дій сил безпеки (див., mutatis mutandis, рішення у справі Imakayeva v. Russia, № 7615/02, § 188, ECHR 2006-XIII (витяги)).

Висновки: у цій справі Суд вважає, що нормативно-правовий акт, про який йдеться, сформульований у нечітких і загальних термінах, не може слугувати достатньою правовою підставою для такого радикального втручання, як руйнування житла та майна особи. Суд також зазначає, що Уряд не надав жодного документа, такого як наказ, інструкція або постанова, який би конкретно уповноважував федеральних військовослужбовців завдавати шкоди майну заявників, у тому числі їхнім будинкам, а також не надав жодних подробиць щодо такого документа, якщо він існував.

Таким чином, Суд доходить висновку, з огляду на вищевикладені міркування та за відсутності індивідуалізованого рішення чи постанови, які б чітко вказували на підстави та умови заподіяння шкоди майну заявників, у тому числі їхньому житлу, і які могли б бути оскаржені в суді, що втручання у права заявників не було «законним» у розумінні статті 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати питання про те, чи переслідувало це втручання законну мету і чи було воно пропорційним цій меті.

Таким чином, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 у зв'язку зі знищенням майна заявників, у тому числі їхнього житла, під час федеральної повітряної атаки 12 вересня 1999 року.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції); право на захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: захист жертв збройних конфліктів, захист цивільного населення, захист права на життя, право на ефективний засіб юридичного захисту, порушення права власності