Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 29 березня 2011 року

у справі «ESMUKHAMBETOV AND OTHERS v. RUSSIA»[2]

за заявою № 23445/03

Щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту у зв'язку з завданням військовими ліками авіаудару по населеному пункту

Фабула справи: перший, другий, третій, тринадцятий і двадцять другий заявники («відповідні заявники») скаржилися на загибель членів їхніх сімей під час нападу 12 вересня 1999 року. Перший заявник скаржився на смерть своєї дружини, Борамбіке Есмухамбетової, та двох синів, Ельмурата та Ельдара Есмухамбетових; другий, тринадцятий та двадцять другий заявники скаржилися на смерть Меліхан Абдурахманової, матері другого заявника, сестри тринадцятого заявника та дочки двадцять другого заявника, а третій заявник скаржився на смерть своєї матері, Боти Картакаєвої. Відповідні заявники стверджували, що не було проведено ефективного розслідування цієї справи. Вони також скаржилися на те, що держава не виконала своїх позитивних зобов'язань щодо захисту життя їхніх родичів.

12 вересня 1999 року двома російськими військовими літаками був завданий авіаудар по селу в Чечні. Внаслідок цього було зруйновано будинки всіх заявників, загинули члени сімей п'яти заявників. Очевидці заявляли, що напад продовжувався під час втечі людей. Будинки, сараї, майно, худобу, свійський птах і стоги сіна були знищені та спалені. Один із заявників став свідком смерті своєї дружини та двох маленьких синів. Через тиждень свідки бачили, як ті ж російські військовослужбовці, які патрулювали село до бомбардування, руйнували будівлі, що вціліли, і збирали снаряди, що не розірвалися. Після подій 12 вересня, заявники неодноразово зверталися до різних державних органів за відшкодуванням збитків або новим житлом. Було розпочато кримінальне провадження, але через 3 роки воно було припинено у зв'язку з відсутністю складу злочину - наказ про бомбардування села було виправдано “необхідністю запобігання терактам”.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для забезпечення дотримання суті прав і свобод, закріплених у Конвенції, незалежно від того, в якій формі вони закріплені у національному законодавстві. Таким чином, дія статті 13 полягає в тому, що вона вимагає надання національного засобу правового захисту для розгляду суті «обґрунтованої скарги» відповідно до Конвенції та надання відповідної допомоги, хоча Договірним державам надається певна свобода розсуду щодо способу, в який вони виконують свої зобов'язання за Конвенцією відповідно до цього положення. Обсяг зобов'язань за статтею 13 варіюється залежно від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менш, засіб юридичного захисту, передбачений статтею 13, повинен бути «ефективним» як на практиці, так і за законом, зокрема в тому сенсі, що його використання не повинно невиправдано ускладнюватися діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (див. згадане вище рішення у справі Aksoy, § 95).

Суд також повторює, що коли особа формулює обґрунтовану скаргу щодо вбивства, катування або знищення майна, за яке несе відповідальність держава, поняття «ефективний засіб юридичного захисту» у розумінні статті 13 Конвенції передбачає, окрім виплати компенсації, де це необхідно, ретельне та ефективне розслідування, здатне призвести до встановлення та покарання винних, а також ефективний доступ заявника до процедури розслідування (див. рішення у справах Kaya, cited above, § 107; Aksoy, cited above, § 98; Menteş and Others v. Turkey, 28 November 1997, § 89, Reports 1997‑VIII; and Çaçan v. Turkey (dec.), no. 33646/96, 28 March 2000).

Висновки: що стосується скарги всіх заявників за статтею 13 у зв'язку зі статтею 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, Суд вважає, що єдиним потенційно ефективним національним засобом юридичного захисту за цих обставин було б належне кримінальне розслідування. У зв'язку з цим він посилається на свій вищевказаний висновок щодо неефективності розслідування смертей п'яти мешканців Коги (Рунного). Суд вважає, що це також стосується розслідування руйнування будинків та майна заявників, враховуючи, що всі ці злочини розслідувалися в рамках одного кримінального провадження.

Суд також вважає, що, подібно до свого висновку щодо існування ефективних національних засобів юридичного захисту стосовно скарг заявників за статтею 2 Конвенції, за відсутності будь-яких значущих результатів розслідування руйнування їхнього житла та майна, їхній цивільний позов про відшкодування шкоди з цього приводу навряд чи мав би якісь перспективи успіху. Підсумовуючи, Суд вважає розглянутий засіб правового захисту неадекватним та неефективним, оскільки він явно не міг призвести до встановлення та покарання винних осіб, або навіть до будь-якого фінансового відшкодування за обставин цієї справи.

У світлі вищевикладених міркувань Суд відхиляє заперечення Уряду в частині, що стосується стверджуваного невичерпання заявниками наявних національних засобів юридичного захисту щодо їхніх скарг за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, та встановлює, що заявники не мали ефективних національних засобів юридичного захисту щодо стверджуваного порушення їхніх прав, гарантованих вищезазначеними положеннями Конвенції. Відповідно, з цього приводу мало місце порушення статті 13 Конвенції.

Констатовані порушення: право на ефективний засіб юридичного захисту у поєднанні з правом на життя (ст. 13 у поєднанні зі ст. 2 Конвенції) щодо першого, другого, третього, тринадцятого та двадцять другого заявників; право на ефективний засіб юридичного захисту у поєднанні з правом на повагу до приватного і сімейного життя та правом на захист власності (ст. 13 у поєднанні з ст. 8 Конвенції та ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції) стосовно всіх заявників.

Ключові слова: захист жертв збройних конфліктів, захист цивільного населення, захист права на життя, право на ефективний засіб юридичного захисту, порушення права власності