Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 вересня 2022 року

у справі «GRYNENKO v. UKRAINE»

за заявою № 65890/13

Щодо неврахування судами преюдиційних обставин при вирішенні цивільного спору

Фабула справи: заявник скаржився на порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з ігноруванням національними судами остаточної постанови про визнання майнових прав заявника на квартиру та передачею майнових прав на цю квартиру третій особі.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справах «Брумареску проти Румунії» [ВП] (Brumărescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999‑VII; «Оферта Плюс С.Р.Л. проти Молдови» (Oferta Plus S.R.L. v. Moldova), заява № 14385/04, пункт 97, від 19 грудня 2006 року та «Кехайя та інші проти Болгарії» (Kehaya and Others v. Bulgaria), заяви № 47797/99 і № 68698/01, пункт 61, від 12 січня 2006 року).

Суд також нагадує, що він не повинен діяти як суд четвертої інстанції, і тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями). Зокрема, рішення є явно необґрунтованим, якщо воно не має жодного зв’язку між встановленими фактами, застосовним правом і результатом провадження (див. рішення у справі «Анджелкович проти Сербії» (Anđelković v. Serbia), заява № 1401/08, пункт 27, від 09 квітня 2013 року).

Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що остаточною постановою від 03 червня 2010 року ВГСУ підтвердив наявність у заявника майнових прав на спірну квартиру на підставі договору 2003 року, зобов’язання, передбачені яким він належним чином виконав. К., прокуратура та ЗАТ «ЛДБК» безуспішно намагалися домогтися перегляду остаточної постанови за нововиявленими обставинами. Крім того, іншою остаточною постановою, ухваленою 11 серпня 2011 року, ВГСУ визнав договір між ВАТ «ЛДБК № 2» і ЗАТ «ЛДБК» щодо квартири недійсним ab initio, оскільки він був підписаний з порушенням законодавства та прав заявника. Подальші спроби ВАТ «ЛДБК № 2» визнати договір 2003 року недійсним були безуспішними. Таким чином, заявник міг законно очікувати, що враховуючи відповідні обставини, встановлені в першому провадженні, його майнові права на квартиру не буде поставлено під сумнів і вони не підлягатимуть повторному розгляду.

Однак через два роки у провадженні, ініційованому К. щодо того самого питання (майнових прав на спірну квартиру), районний суд, повторно розглянув договірні зобов’язання та майнові права заявника, і постановив, що К. мала майнові права на квартиру. Це рішення було залишено без змін судами вищих інстанцій.

Залишається незрозумілим, чому суди, знаючи про висновки, зроблені в першому провадженні, не врахували їх і вирішили, всупереч цим висновкам, що до 2010 року заявник не мав жодних прав на квартиру. Цей висновок став вирішальним для результату провадження. Жодних пояснень щодо законних підстав для такого висновку у рішеннях районного суду чи судів вищих інстанцій немає.

Суд зазначає, що у своїх скаргах на ухвалу районного суду від 05 вересня 2011 року заявник чітко порушив зазначене питання, поскаржившись на порушення принципу юридичної визначеності. Однак його аргументи залишилися без відповіді.

Крім того, Суд зауважує, що на відміну від згаданого рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumărescu v. Romania), у цій справі остаточна постанова 2010 року не була офіційно скасована під час другого провадження. Однак її було позбавлено будь-якої юридичної сили, оскільки встановлені в ній вирішальні обставини були повторно оцінені та вирішені іншим чином судами під час другого провадження. Суд уже встановлював, що така ситуація також може становити порушення принципу юридичної визначеності усупереч пункту 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Есертас проти Литви» (Esertas v. Lithuania), заява № 50208/06, пункт 25, від 31 травня 2012 року).

Висновки: права заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції були порушені, оскільки під час другого провадження суди не врахували попередній судовий процес. Повторно оцінивши та проігнорувавши вирішальні обставини, встановлені остаточною постановою від 03 червня 2010 року, національні суди діяли всупереч принципу юридичної визначеності, передбаченому пунктом 1 статті 6 Конвенції, і не забезпечили справедливого розгляду справи заявника.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: принцип верховенства права, майнові спори, справедливість судового розгляду