Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 вересня 2022 року

у справі «ZHURA v. UKRAINE»

за заявою № 66191/10

Щодо нездійснення відшкодування завданої державою шкоди внаслідок вилучення майна у громадських інтересах

Фабула справи: заявниця скаржилася, що органи державної влади не побудували будинок відповідно до застосовних норм і стандартів у межах домовленості про компенсацію за майно, яке було вилучене у її батька; внаслідок цього вона не мала можливості користуватися цим будинком; судові рішення про присудження їй відшкодування у зв’язку з цим були несправедливо та незаконно скасовані; а відповідне національне законодавство було нечітким і непередбачуваним.

Правове обґрунтування: поняття «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можна розглядати як «права власності» і, таким чином, як «майно» для цілей цього положення, а також вимог щодо яких заявник має принаймні законне очікування отримати можливість ефективного користування правом власності (див. рішення у справах «Ятрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 54, ЄСПЛ 1999-II; «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 100, ЄСПЛ 2000-І; «Моріс проти Франції» [ВП] (Maurice v. France) [GC], заява № 11810/03, пункт 63, ЄСПЛ 2005-IX та «Паррілло проти Італії» [ВП] (Parrillo v. Italy) [GC], заява № 46470/11, пункт 211, ЄСПЛ 2015).

У цій справі згідно з відповідними положеннями національного законодавства батько заявниці мав право на отримання компенсації «у повному обсязі» за майно, яке було вилучене місцевими органами влади в громадських інтересах. У межах надання гарантованої компенсації на замовлення та за рахунок місцевих органів влади йому було збудовано новий будинок. Однак будинок був побудований з порушенням відповідних стандартів і норм усупереч вимогам відповідного законодавства (див. пункти 16 і 33), а тому батько заявниці подав позов про відшкодування шкоди. Після його смерті заявниця успадкувала його майно, у тому числі спірний будинок, і національні суди дозволили їй підтримати цей позов як «правонаступниці» свого батька.

Таким чином, вбачається, що національні суди вважали заявницю такою, яка набула матеріальні права та інтереси, що випливають із зазначеної домовленості про компенсацію тією мірою, якою вона стосувалася будівництва нового будинку, у тому числі права або принаймні законні очікування, що будівництво мало здійснюватися згідно з відповідними стандартами та нормами. Суд не вбачає підстав відходити від цієї позиції національних судів і вважає, що спір стосувався «майна» заявниці у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Копанкові проти Болгарії» (Kopankovi v. Bulgaria), заява № 48929/12, пункт 38, від 06 вересня 2018 року).

Суд також вказує на однозначне встановлення національними судами на всіх стадіях відповідного провадження, що відповідне право не було дотримано і здійснення будівництва з порушеннями призвело до заподіяння значної шкоди будинку (див. пункти 17, 19, 20 і 26). Однак позов заявниці, спрямований на отримання відшкодування за цю шкоду, був залишений без задоволення, головним чином, у зв’язку з тим, що він був спрямований до тих, хто не ніс відповідальності за це.

З огляду на свою усталену практику Суд вважає, що, таким чином, було втручання у мирне володіння заявницею своїм «майном», і необхідно перевірити, чи було це втручання обґрунтованим (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прессос Компанія Нав’єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), від 20 листопада 1995 року, пункти 34, 36, 37 і 38, Серія A № 332; згадане рішення у справі «Моріс проти Франції» (Maurice v. France), пункт 80; рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункти 61 і 62, від 20 травня 2010 року і згадане рішення у справі «Копанкові проти Болгарії» (Kopankovi v. Bulgaria), пункт 44 з подальшими посиланнями).

Висновки: під час провадження на національному рівні було чітко встановлено, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди, яка була чітко встановлена та кількісно визначена. Однак було вирішено, що відшкодування не могло бути надано, оскільки заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до комунального підприємства «KM», яке несло відповідальність за цю шкоду.

Це рішення вбачається надто формальним, оскільки, по суті, органи місцевого самоврядування, які залишалися співвідповідачами у провадженні та мали повний контроль над цим підприємством, мусили забезпечити належне виконання домовленостей про компенсацію. До того ж справа переглядалася декілька разів, оскільки суди різних інстанцій не дійшли згоди, хто з відповідачів ніс відповідальність за шкоду, і не можна виключити, що ця розбіжність стосувалася стверджуваної двозначності відповідних національних норм. Таким чином, заявниці не можна дорікати, що вона відмовилася від своїх позовних вимог до комунального підприємства.

За цих обставин Суд вважає, що залишення без задоволення її позову на цій підставі після того, як позов розглядався у судах протягом приблизно восьми років, по суті, змусило заявницю нести індивідуальний і надмірний тягар, який випливає з неналежного виконання домовленості про компенсацію та невизначеності щодо того, хто із залучених суб’єктів мав усунути наслідки такого неналежного виконання.

Справді, якби заявниця дозволила відповідачам відремонтувати будинок, це могло б допомогти вирішити, принаймні частково, проблему у цій справі. Однак це не було причиною, чому її позов було врешті залишено без задоволення, і не було доведено, що вона була зобов’язана погодитися на виконання будь-яких ремонтних робіт замість отримання відшкодування, яке вона вимагала. Також не було доведено, що її відмова погодитися на виконання ремонтних робіт призвела до шкоди, яку заявниця вимагала відшкодувати під час провадження на національному рівні або будь-якої його частини.

З огляду на зазначене Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним і у зв’язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: порушення права власності, право на компенсацію, наслідки вилучення майна