Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 вересня 2022 року

у справі «IVASHKIV v. UKRAINE»

за заявою № 59670/14

Щодо непроведення ефективного розслідування тривалого домашнього насильства

Фабула справи: заявниця скаржилася, що розслідування тривалого жорстокого поводження з нею було неефективним і вирок від 27 червня 2012 року не міг вважатися належним реагуванням, оскільки не зміг запобігти вчиненню І.В. подальших порушень.

У період з 2007 року до 2013 року колишній чоловік заявниці, І.В., п’ять разів наносив заявниці тілесні ушкодження. Такі тілесні ушкодження були задокументовані та кваліфіковані як легкі у відповідних актах судово-медичних досліджень. Працівники міліції та прокуратура неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Два з п’яти випадків розглянули національні суди.

Правове обґрунтування: загальні принципи стосовно позитивного обов’язку держави забезпечити захист від домашнього насильства наведені в рішенні у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), заява № 41261/17, пункт 77, від 09 липня 2019 року).

Узв’язку з обов’язком створити законодавчу базу Суд зазначає, що у 2017 році в Україні було прийнято спеціальний закон щодо протидії домашньому насильству (див. рішення у справі «Левчук проти України» (Levchuk v. Ukraine), заява № 17496/19, пункти 50 і 51, від 03 вересня 2020 року). До того часу притягнення до відповідальності за фактом стверджуваного вчинення злочину – нанесення приватними особами «легких тілесних ушкоджень» – здійснювалося за ініціативою потерпілого (див. рішення у справі «Загубна та Табачкова проти України» [Комітет] (Zagubnaya and Tabachkova v. Ukraine) [Committee], заява № 60977/14, пункти 35 і 37, від 12 листопада 2020 року). Суд уже встановлював, що цей правовий інструмент був недостатнім у контексті домашнього насильства (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 82). Немає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі.

Суд зазначає стосовно обов’язку держави запобігати відомому їй ризику жорстокого поводження, що заявниця повідомляла про жорстоке поводження працівникам міліції, які відмовляли у порушенні кримінальної справи за більшістю її скарг. У травні 2010 року заявниця звернулася зі скаргою до суду на випадок 14 січня 2010 року, але її скаргу направили до прокуратури. За її другою скаргою від 02 лютого 2011 року національний суд порушив кримінальну справу лише 11 травня 2011 року. Порушення кримінальної справи судом не мало превентивного ефекту, оскільки заявницю знову побили 28 травня 2011 року. Так само визнання І.В. винним не мало превентивного ефекту, оскільки заявницю знову побили 02 вересня 2013 року. Таким чином, вбачається, що заявниця повідомляла органи державної влади про жорстоке поводження з нею її колишнього чоловіка, використовуючи різні канали, однак безуспішно. У зв’язку з цим Суд повертається до заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту, тобто факту, що заявниця не звернулася із заявами до національного суду про порушення кримінальної справи у зв’язку з випадками 17 квітня і 09 серпня 2010 року та 28 травня 2011 року, і відхиляє це заперечення на підставі неефективності запропонованого засобу юридичного захисту (див. рішення у справі «Беваква та С. проти Болгарії» (Bevacqua and S. v. Bulgaria), заява № 71127/01, пункт 83, від 12 червня 2008 року та згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 82). Крім того, Суд доходить висновку, що бездіяльність працівників міліції разом з неналежним реагуванням суду, дозволили І.В. продовжувати жорстоко поводитися із заявницею. Отже, держава не запобігла відомому їй ризику жорстокого поводження із заявницею.

Висновки: стосовно зобов’язання провести ефективне розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження Суд зазначає, що працівники міліції допитали І.В. стосовно його версії подій, і він послідовно заперечував побиття заявниці, та/або пояснював, що у неї була дуже чутлива шкіра і будь-який дотик залишав по собі слід; вони також допитали сусідів, які зазначили, що не чули жодного шуму. Ці показання стали підставою для відмови у порушенні справи або постанови про закриття кримінальної справи, незважаючи на акти судово-медичних досліджень з описом тілесних ушкоджень заявниці, серед яких були перелом кісток носа; струс головного мозку; розтягнення зв’язок шиї; синці на обличчі, руках, ногах і тулубі; садна; сліди подряпин; і вирване волосся. Суд вже встановлював, що у контексті домашнього насильства органи державної влади завжди повинні докладати значних зусиль для з’ясування того, що трапилося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 98). Вбачається, що працівники міліції не провели серйозного та ретельного розслідування скарг заявниці на жорстоке поводження, і тому Суд доходить висновку, що держава не виконала свого обов’язку стосовно проведення ефективного розслідування жорстокого поводження, якого зазнала заявниця.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: принцип заборони катування, захист від домашнього насильства, недоліки розслідування