Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 жовтня 2022 року

у справі «SHANOVSKYY v. UKRAINE»

за заявою № 61431/15

Щодо безпідставної відмови у зміні примусового заходу медичного характеру

Фабула справи: заявник скаржився, що починаючи з кінця 2012 року його подальше тримання та лікування в психіатричній лікарні, застосоване судами, незважаючи на подання заяв лікарнею про зміну примусового заходу медичного характеру, були незаконними. Він посилався на статтю 3, пункти 1 і 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції.

Правове обґрунтування: у цій справі сторонами не оскаржується, що перебування заявника у психіатричній лікарні становило позбавлення його свободи у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 121 – 132, ЄСПЛ 2012).

Суд також зауважує, що скарга заявника стосується не його госпіталізації до лікарні для примусового психіатричного лікування, а скоріше подальшого його тримання там.

Суд нагадує, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічнохворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Жоден інший підхід не забезпечуватиме захисту від свавілля, який вимагається та є невід’ємною частиною статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Кадусік проти Швейцарії» (Kadusic v. Switzerland), заява № 43977/13, пункт 43, від 09 січня 2018 року з подальшими посиланнями). До того ж об’єктивність медичного огляду передбачає, щоб такий огляд був проведений достатньо нещодавно (див. рішення у справі «M.Б. проти Польщі» (M.B. v. Poland), заява № 60157/15, пункт 58, від 14 жовтня 2021 року).

Згідно зі статтею 95 Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року у редакцій, чинній на момент подій, рішення національних судів у справах про продовження застосування або зміну примусових заходів медичного характеру мали ґрунтуватися на письмовому висновку експерта щодо психічного стану особи, підготованого на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів закладу, в якому перебувала відповідна особа; комісія лікарів-психіатрів не рідше одного разу на шість місяців повинна була оглядати особу для підготовки до суду звернення із заявою про продовження чи припинення застосування примусових медичних заходів. Згідно зі статтею 75 Кримінально-процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, у випадку сумнівів щодо правильності наявного висновку експерта, національні суди могли призначити нову експертизу, доручену іншим експертам. Подібні положення містилися у статті 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» та статті 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» (№ 7, від 03 червня 2005 року).

Висновки: Суд зауважує, що заява лікарні від 30 березня 2015 року щодо продовження лікування заявника в межах надання йому амбулаторної психіатричної допомоги ґрунтувалася на висновку, підготованому комісією лікарів-психіатрів 17 березня 2015 року, згідно з яким стан психічного здоров’я заявника у результаті його лікування покращився такою мірою, що більше не виправдовував його перебування в лікарні. Залишивши без задоволення заяву як необґрунтовану, жоден з національних судів, які не мали досвіду у психіатрії, не обґрунтував свої рішення новим висновком щодо стану психічного здоров’я заявника, а посилався на висновок, підготований за два роки до цього. Суд не переконаний, що відповідний висновок сам собою міг вважатися нещодавнім та об’єктивним у розумінні практики Суду за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Крім того, з висновку комісії від 17 березня 2015 року, підготованого лікарнею, випливає, що стан здоров’я заявника змінився з 2013 року. За цих обставин, а саме у випадку сумнівів щодо об’єктивності підготованого лікарнею висновку, національні суди мали б принаймні призначили судово-психіатричну експертизу для отримання альтернативного висновку про стан психічного здоров’я заявника. Суди мали таку можливість на підставі відповідного законодавства, і з матеріалів справи випливає, що заявник клопотав, аби суди скористалися нею. Відмовивши у задоволенні клопотань заявника щодо призначення альтернативної експертизи, національні суди не надали правдоподібного обґрунтування, чому в цьому не було необхідності.

У контексті наведених міркувань Суд вважає, що оцінка психічного стану заявника, здійснена національними судами під час відмови у задоволенні заяви лікарні від 30 березня 2015 року про зміну застосованого до заявника примусового заходу, не ґрунтувалася на нещодавньому та об’єктивному експертному висновку. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що тривале позбавлення заявника свободи згідно з ухвалою суду першої інстанції від 09 липня 2015 року, залишеною без змін судами вищих інстанцій, не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст 5 Конвенції).

Ключові слова: ПЗМХ, незаконне позбавлення свободи, право на особисту недоторканність