Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 жовтня 2022 року

у справі «POGORYELOV v. UKRAINE»

за заявою № 19062/15

Щодо незаконності примусового поміщення до психіатричного закладу

Фабула справи: посилаючись на підпункт «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, заявник скаржився, що його примусове поміщення до психіатричного закладу 08 січня 2014 року було незаконним.

Правове обґрунтування: застосовні загальні принципи за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції наведені в рішенні у справі «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 143 – 147, ЄСПЛ 2012).

Суд зазначає, що юридичні питання, порушені заявником за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, у цій справі аналогічні розглянутим в ухвалі щодо прийнятності у справі «Дергаченко проти України» (Dergachenko v. Ukraine), заява № 18060/13, від 18 лютого 2021 року) і є застосовними ті самі положення законодавства.

Однак ця справа відрізняється від справи «Дергаченко проти України» (Dergachenko v. Ukraine), оскільки в матеріалах справи відсутні чіткі посилання на докази наявності «нагальної необхідності», використані для виправдання психіатричного огляду та госпіталізації заявника. Ані в карті виїзду бригади швидкої медичної допомоги, ані в акті огляду комісією в лікарні не містилося детального опису конкретної поведінки заявника, яка б доводила, що він становив безпосередню небезпеку для себе чи інших після прибуття бригади швидкої медичної допомоги чи в лікарні. До того ж у письмовій скарзі сестри заявника головному лікарю лікарні стверджувалося про постійну модель поведінки (протягом приблизно десяти років), яка включала сварки, захаращення будинку, маячні ідеї тощо. Хоча вона також згадувала, не надавши доказів, про випадки фізичного насильства, такі посилання були зроблені на випадки, які, як стверджувалося, сталися до того, як заявник переїхав до місця свого проживання; вона не навела жодних деталей чи доказів будь-яких недавніх випадків такого характеру.

Висновки: національні суди, зі свого боку, обмежилися простим повторенням зазначеного в медичних висновках, тоді як, на думку Суду, за таких обставин національні органи влади мали провести незалежну перевірку, чи становив заявник насправді будь-яку реальну небезпеку для когось. Суд вважає, що жодна з характеристик, наданих комісією лікарів-психіатрів стосовно заявника – за відсутності чітких доказів вербальної чи фізичної агресії, самокалічення, суїциду тощо – не свідчить, що заявник становив для когось небезпеку. Той факт, що заявник захаращував будинок або вважав себе винахідником, який міг позбавити світ хвороб, навряд можна розглядати як ознаку того, що він становив небезпеку для себе чи своїх родичів.

Суд також зазначає, що ані національні органи влади, ані Уряд об’єктивно не вказали про «неможливість» захистити індивідуальні чи суспільні інтереси без госпіталізації заявника. Наявні медичні докази та судові рішення також не містять пояснення, чому або як психічний стан заявника міг значно погіршитися за відсутності примусового стаціонарного лікування. У зв’язку з цим Суд також зазначає, що лікарня відкликала свою заяву про госпіталізацію у примусовому порядку під час первинного провадження, не звертаючись за будь-якими подальшими дозволами до міського суду.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: право на особисту недоторканність, підстави примусової госпіталізації, обмеження свободи