Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 листопада 2022 року

у справі «ЦМОКАЛОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 15524/13

Щодо неналежного судового реагування у справі за позовом про відшкодування шкоди, завданої неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками під час лікування в державних лікарнях

Фабула справи: ненадання органами державної влади заявнику належного відшкодування шкоди за неналежне виконання професійних обов’язків медичними працівниками під час лікування в державних лікарнях. У ній порушуються питання за пунктом 1 статті 6 і статтею 8 Конвенції.

Заявник перебуває на обліку як особа з інвалідністю з дитинства та страждає на низку хронічних захворювань. У 2001 році він перебував на лікуванні в трьох державних лікарнях після того, як поскаржився на погане самопочуття. Йому поставили помилковий діагноз «Синдром Бехчета», хоча насправді він хворів на туберкульоз, і близько трьох місяців він отримував неналежне лікування, у тому числі незареєстровані лікарські засоби, що спричинило значне погіршення стану його здоров’я та посилення прогресування туберкульозу. Під час лікування в одній з лікарень заявника роздягали (як він стверджував проти його волі) та демонстрували студентам-медикам і клінічним ординаторам як «пацієнта з рідкісною хворобою».

Правове обґрунтування: загальні принципи, застосовні до обвинувачень у неналежному виконанні професійних обов’язків медичним працівником, наведені в рішенні у справі «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), заява № 54969/09, пункти 82 – 86, від 25 червня 2019 року).

‎‎‎Суд зазначає, що заявник скористався двома засобами юридичного захисту, доступними йому в національній судовій системі, одним цивільно-правового та іншим кримінально-правового характеру.

‎Щодо ‎‎кримінального провадження‎, окрім неодноразових повернень справи на додаткове розслідування, які – як уже не раз зазначав Суд – вказують на серйозні недоліки в роботі системи кримінального правосуддя (див., наприклад, рішення у справі «Кір’яков проти України» (Kiryakov v. Ukraine), заява № 26124/03, пункт 64, від 12 січня 2012 року з подальшими посиланнями), у матеріалах справи ніщо не виправдовує тривалість провадження, яке триває вже більше вісімнадцяти років без будь-яких результатів.

‎Стосовно цивільного провадження, то воно, в принципі, було найбільш належним засобом юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника, оскільки могло не лише встановити можливу відповідальність медичного персоналу, а й дозволити заявнику ‎‎отримати відшкодування шкоди. Однак спосіб, в який було реалізовано цивільно-правовий механізм за конкретних обставин цієї справи, також не забезпечив належний захист права заявника на особисту недоторканість.

Висновки: національним судам знадобилося більше восьми років, аби ухвалити остаточне рішення щодо поданого проти лікарень позову заявника про відшкодування шкоди. Суд не може погодитися, що провадження за обвинуваченнями у неналежному виконанні своїх професійних обов’язків медичними працівниками повинно тривати так довго. З матеріалів справи вбачається, що за жодну значну затримку у провадженні не ніс відповідальність заявник. У зв’язку з цим саме держава повинна організувати свою судову систему таким чином, щоб діяльність її судів відповідала вимогам Конвенції.

Крім того, знадобилося ще чотири роки, аби ухвала була виконана органами державної влади. Той факт, що лише у 2016 році заявник з власної ініціативи подав заяву про примусове виконання судового рішення, не означає, що протягом цього періоду відповідачів, а всі вони були державними медичними установами, було звільнено від обов’язку добровільно виконати рішення суду, про яке їм було добре відомо, та виплатити заявнику присуджену судом суму відшкодування шкоди.

Насамкінець, хоча національні суди визнали порушення прав заявника у зв’язку з помилкою в його діагнозі та наданням йому неналежного лікування, у тому числі використанням незареєстрованих лікарських засобів, відсутні вказівки здійснення судами оцінки твердження заявника, що під час лікування його роздягали, хоча заявник прямо порушив це питання у своєму позові проти лікарень.

Наведених елементів достатньо для встановлення Судом того, що у справі заявника не було належного судового реагування, яке відповідало б вимогам захисту права на особисту недоторканість. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) у зв’язку з тривалістю провадження про відшкодування шкоди; право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: повага до приватного життя, справедливість судового розгляду, завдана державою шкода