Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 червня 2024 року

у справі «ANDRUSHKO v. UKRAINE»

за заявою № 45252/14

Щодо необгрунтованості судових рішень про відмову у задоволенні позову стосовно відшкодування витрат, понесених на придбання військовослужбовцем військової форми

Фабула справи: заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, а також статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції у зв'язку з відмовою національних судів задовольнити його позов про відшкодування витрат, понесених на придбання військової форми під час проходження ним військової служби.

Правове обґрунтування: відповідно до практики Суду, стаття 6 § 1 зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Цей обов'язок не можна розуміти як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання про дотримання цього обов'язку може бути вирішене лише у світлі обставин справи (див. рішення у справах Ruiz Torija v. Spain, 9 грудня 1994 року, § 29, Series A № 303-A, та García Ruiz v. Spain [ВП], №. 30544/96, § 26, ECHR 1999-I). Ці принципи були застосовані в ряді українських справ (див., наприклад, Проніна проти України, № 63566/00, § 25, 18 липня 2006 року; Benderskiy v. Ukraine, № 22750/02, §§ 42-47, 15 листопада 2007 року; і Bogatova v. Ukraine, №. 5231/04, §§ 18-19, 7 жовтня 2010 року).

Висновки: у цій справі заявник стверджував в українських судах, що як діючий військовослужбовець він має право відповідно до національного законодавства на відшкодування витрат на обмундирування. Як видно з рішення суду першої інстанції, він посилався на підтримку цих тверджень, серед іншого, на статтю 9-1 Закону № 2011-XII та пункт 20 Постанови № 1444, які передбачають право військовослужбовців на відшкодування витрат на формений одяг, пов'язаних з проходженням служби. На думку Суду, з огляду на його вирішальну роль для результату справи, цей доречний і важливий аргумент вимагав детальної відповіді від національних судів.

Однак, розглядаючи справу заявника, Апеляційний суд жодним чином не відреагував на цей аргумент. Посилаючись на різні не пов'язані між собою правові норми, він зазначив, що заявник, як діючий військовослужбовець, не може посилатися на пункт 27 Постанови № 1444, оскільки він застосовується виключно до військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Пряме посилання заявника на пункт 20 Постанови № 1444, який застосовувався до діючих військовослужбовців, було повністю проігноровано. Аналогічним чином, апеляційний суд не оцінив, чи мали відношення до скарги заявника стаття 9-1 Закону № 2011-XII або постанова Верховного Суду. Суд вважає, що ця бездіяльність Апеляційного суду, який повністю проігнорував ключові аргументи заявника, ставить під сумнів те, чи була його справа дійсно розглянута, і підриває загальну справедливість судового процесу. Ніщо не вказує на те, що основне питання, порушене заявником, було додатково розглянуто ВАС, який відхилив його скаргу з питань права.

З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що як апеляційний суд, так і ВАС не виконали свого обов'язку щодо обґрунтування своїх рішень і не розглянули доречні та важливі аргументи, наведені заявником. Це спонукає Суд дійти висновку, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливість судового розгляду, права військовослужбовців, право на грошову компенсацію