Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 вересня 2023 року

у справі «САФАРОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 65239/14

Щодо неправомірності відмови податкових органів повернути платнику податків суму надміру сплаченого податку з доходів

Фабула справи: заявник скаржився на відмову податкових органів повернути заявнику суму надміру сплаченого податку з доходів усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У жовтні 2007 року заявник уклав договір купівлі-продажу земельної ділянки з пані П., згідно з яким загальна вартість (9 336 405 українських гривень (далі – грн)) мала бути сплачена йому частинами до січня 2008 року. Заявник отримав першу частину платежу у розмірі 1 551 420 грн у дату укладення договору. Договір був посвідчений нотаріально. Відповідне законодавство, зокрема стаття 11.3 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі – Закон України, у редакції на момент подій), передбачало, що у таких випадках нотаріус діяв як податковий агент, який визначав суму податку, здійснював контроль за сплатою такого податку та звітував про неї до податкових органів. Таким чином, заявник сплатив податок з доходів у розмірі 466 820,30 грн (понад 62 000 євро на момент подій), розрахований на підставі загальної суми, яку він мав отримати за відповідним договором. Пані П. не сплатила повну узгоджену ціну і договір був розірваний тим же нотаріусом у травні 2008 року. Заявник повернув перший платіж пані П. З огляду на наведене заявник вимагав від податкових органів повернути йому сплачений у зв’язку з розірваним договором податок з доходів, оскільки, по суті, не отримавши дохід, він сплатив його помилково. Разом із заявою він подав свою декларацію про доходи за 2007 та 2008 роки, в якій був зазначений нульовий загальний дохід.

Податкові органи відмовили у задоволенні його заяви, посилаючись на частину п’яту пункту 11.3 Закону України. Це положення передбачало, що «у разі невчинення нотаріальної дії щодо посвідчення договору відчуження об’єкта нерухомості, за яким здійснено сплату податку, платник податку має право на повернення зайво (надміру) сплаченої суми податку на підставі річної податкової декларації, поданої в установленому порядку та підтверджуючих документів про фактичну сплату податку». На думку органів державної влади, оскільки нотаріус належним чином засвідчив як укладення договору купівлі-продажу, так і його розірвання, підстав для повернення коштів не було.

Заявник оскаржив цю відмову до суду. Під час провадження податкові органи також стверджували, що заявник не вимагав відшкодування коштів у своїй податковій декларації. Під час розгляду у першій інстанції Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив позовні вимоги заявника, встановивши, що він вжив усіх необхідних заходів для того, аби вимагати повернення коштів. Однак Вищий адміністративний суд України ухвалою від 01 квітня 2014 року залишив без задоволення вимоги заявника.

Правове обґрунтування: будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним, служити законним (або загальним) інтересам суспільства і бути розумно пропорційним меті, яку потрібно досягти, водночас необхідний справедливий баланс не буде забезпечено, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., наприклад, рішення у справі «Белане Надь проти Угорщини» [ВП] (Béláné Nagy v. Hungary) [GC], заява № 53080/13, пункти 112 – 116, від 13 грудня 2016 року). Стосовно вимоги законності Суд посилається на рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 і № 37943/06, пункти 50 – 52, від 14 жовтня 2010 року).

Висновки: Суд зауважує, що, залишаючи вимогу про повернення сплаченого заявником податку без задоволення, органи державної влади, у тому числі суди, посилалися на частину п’яту статті 11.3 Закону України, який вони, вочевидь, тлумачили як єдину можливу підставу для повернення помилково сплаченого податку з доходів, тобто якщо нотаріус не вчинив посвідчення договору. Разом зі своїми зауваженнями заявник надав копію листа від Державної податкової інспекції у Солом’янському районі Головного Управління ДФС у м. Києві від 10 липня 2008 року, в якому зазначено з посиланням на згадане положення та ситуацію заявника (а саме, що договір було укладено, але згодом розірвано), що у зв’язку з «неузгодженістю законодавства щодо механізму повернення податку з доходів» вона звернулася за роз’ясненнями до Державної податкової служби України. Сторони не подали інформації про те, чи надав останній орган у відповідь якісь роз’яснення.

З огляду на наведене у Суду виникають сумніви, що втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним. У будь-якому випадку незалежно від того, чи виникла ця ситуація внаслідок прогалини у законодавстві, тлумачення закону судом чи адміністративної практики, Суд не може не визнати, що внаслідок неї на заявника, який, добросовісно сплативши податок в очікуванні отримання доходу, не зміг його повернути, коли не отримав платіж згідно з договором, було покладено надмірний тягар. Суд також не вбачає, як це могло якимось чином відповідати суспільному інтересу.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: захист права власності, податкові спори, порушення прав платника податків, право на мирне володіння своїм майном