Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 квітня 2024 року

у справі «NINA DIMITROVA v. BULGARIA»

за заявою № 40669/16

Щодо відсутності належних способів захисту прав боржника у разі негайного продажу забезпеченої на виконання кредитного договору з банком іпотечної квартири у межах виконавчого провадження

Фабула справи: посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції заявниця скаржилася на те, що її квартира була продана в межах виконавчого провадження до того, як були розглянуті її судові заперечення щодо платіжного доручення на користь банку та його негайного виконання. Це було спричинено як специфікою проваджень щодо платіжних доручень на користь банків, визначеною законодавством Болгарії, так і бездіяльністю Софійського окружного суду. Також заявниця скаржилася за статтею 8 Конвенції, що через вимогу банку вона була позбавлена свого єдиного житла без попереднього розгляду спору по суті.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ вказав, що продаж квартири виконавцем був спрямований на задоволення вимог банку до заявниці на підставі кредитного договору, а тому втручання переслідувало законну мету захисту прав кредиторів.

Суд встановив, що процедури щодо стягнення за платіжним дорученням засновані на принципі du contentieux (який полягає у перекладенні відповідальності за процесуальні дії на відповідача). Така процедура була запроваджена у ЄС та Болгарії у 2008 році. Однак у даному випадку мав місце підвид такої процедури, відповідно до якого немає жодних обмежень по сумам, що можуть бути стягнуті, платіжне доручення (на вимогу кредитора) може бути негайно виконано, при цьому заперечення боржника не призупиняють таке виконання, що було ключовою особливістю процедури. Підставою для видачі платіжного доручення у такому випадку була бухгалтерська звітність банку, яка вважалася достатньо надійною для задоволення вимог банку до моменту розгляду будь-яких правових заперечень проти виданого платіжного доручення.

ЄСПЛ зазначив, що свобода розсуду, якою користуються Договірні Держави у цій сфері, не може бути безмежною. Справедливий баланс, необхідний відповідно до статті 1 Першого протоколу, вимагає від Держави, яка обрала систему, що передбачає виконання оскаржуваних банківських вимог до повного змагального розгляду судом, і поєднує це примусове виконання з засобами правового захисту для боржників без призупинення, гарантій, щоб у випадку застосування такої системи до боржників-споживачів (таких як заявниця), суди могли розглядати будь-які правові заперечення щодо заявлених вимог, спрямовані на припинення примусового виконання та запобігання втручання в майно боржників внаслідок необґрунтованих чи частково необґрунтованих вимог (див., mutatis mutandis, Rousk v. Sweden, № 27183/04, § 117, від 25 липня 2013 року).

Суд вказав, що первісний розгляд заяви банку про видачу платіжного доручення лише на підставі наданих банком документів та без повідомлення заявниці був недостатнім для задоволення вищезазначеної процесуальної вимоги.

Далі ЄСПЛ констатував, що три способи правового захисту, які використала заявниця після вручення їй платіжного доручення також виявилися недостатніми з огляду на те, що Софійський окружний суд несвоєчасно розглянув подані нею 56 Рішення, ухвалені ЄСПЛ за період із 01.04.2024 по 30.04.2024 Огляд рішень Європейського суду з прав людини скаргу на рішення про негайне виконання платіжного доручення та клопотання про призупинення такого виконання, що призвело до продажу квартири. Подруге, до внесених у 2019 році змін, національні суди не могли утримуватися від видачі платіжних доручень на користь банків, що підлягали негайному виконанню, або призупинення виконання, навіть якщо заява банку стосувалася споживчого кредиту, який містив несправедливі умови.

ЄСПЛ погодився з тим, що заявниця могла оскаржити зазначене вище рішення, однак її квартира вже була продана, грошові кошти розподілені за два з половиною роки до цього і виконання платіжного доручення здійснювалося за рахунок пенсії та заробітної плати. З процесуальної точки зору ЄСПЛ підтвердив, що заявниця мала можливість обґрунтувати своє клопотання про відстрочення негайного виконання платіжного доручення своєю готовністю надати забезпечення банку, водночас, навіть за наявності фінансової можливості продаж квартири це не зупинило б. Ба більше, саме подання такого клопотання у відповідності до національного законодавства не зупиняло виконання платіжного доручення. Причому таке клопотання могло бути розглянуто лише районним судом, який у випадку заявниці здійснив його розгляд лише через два з половиною роки. Суд також звернув увагу, що повідомлення заявницею банку та виконавця про свої заперечення та оскарження виданого платіжного доручення також автоматично не зупинили б його виконання.

Висновки: заявниця не мала у своєму розпорядженні інших ефективних процесуальних засобів для зупинення виконання платіжного доручення до того, як воно призвело до продажу квартири заявниці та подальшого розподілу отриманих коштів. Окремо ЄСПЛ дослідив доводи Уряду щодо засобів правового захисту, які могла б використати заявниця вже за наслідками продажу свої квартири, а саме – скасування виконавчого листа та звернення до суду із позовом про відшкодування збитків, завданих діями банку. Суд звернув увагу, що такі способи захисту стали доступними заявниці лише після завершення розгляду справи по суті та більше ніж через 6 років після продажу її квартири внаслідок багаторічної бездіяльності Софійського окружного суду. ЄСПЛ також вказав, що розгляд позову заявниці про відшкодування завданих збитків ймовірно триватиме роками, і призведе до додаткових витрат і процесуальних зусиль заявниці.

Водночас ЄСПЛ підкреслив, що невикористання таких засобів правового захисту, спрямованих на пом’якшення чи компенсацію фінансових збитків, може бути враховано відповідно до статті 41 Конвенції. Підсумовуючи, ЄСПЛ констатував, що загалом діючі на той час положення, які регулювали порядок видачі та оскарження платіжних доручень, що підлягають негайному виконанню на користь банків, а також спосіб застосування вказаних положень до заявниці, порушували справедливий баланс між її правами та правами банку, поклавши при цьому на заявницю надмірний та непропорційний тягар. Таким чином мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: контроль за використанням майна, процедура торгів, правовідносини з банками, порушення права власності