Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 квітня 2024 року

у справі «DUARTE AGOSTINHO AND OTHERS AGAINST PORTUGAL AND 32 OTHERS»[1]

за заявою № 39371/20

Щодо невиконання правила вичерпання національних засобів правового захисту у сфері зміни клімату

Фабула справи: заявники – шестеро громадян Португалії, які народилися між 1999 та 2012 роками і проживають у муніципалітетах Помбал та Алмада. 7 вересня 2020 року вони подали заяву до ЄСПЛ проти Португальської Республіки та 32 інших держав.

Посилаючись, зокрема, на статті 2 Конвенції, 3, 8 та 14, заявники скаржилися на існуючі та серйозні майбутні наслідки зміни клімату, відповідальність за які несуть Держави-відповідачі, зокрема, на сильну спеку, лісові пожежі та дим від них, які вплинули на їхнє життя, добробут, психічне здоров'я та умови проживання.

Правове обґрунтування: беззаперечним було те, що заявники не використали жодного правового засобу захисту в Португалії щодо своїх скарг. Однак ЄСПЛ зазначив, що пряме конституційне визнання права на здорове та екологічно збалансоване навколишнє середовище не лише закріплене у законодавстві (стаття 66), але й є безпосередньо застосовним та обов’язковим для виконання національними судами. Португальська правова система також передбачає можливість подання позовів actio popularis, за допомогою яких позивач може вимагати від органів державної влади певної поведінки, зокрема, щодо захисту довкілля та якості життя.

У цьому контексті слід зазначити, що стаття 7(1) Закону № 19/2014 (Основи екологічної політики) гарантує кожному право на повний та ефективний захист його прав та інтересів у сфері охорони довкілля, а стаття 7(2) Закону також передбачає можливість подання позову в порядку actio popularis. Крім того, Закон про клімат визнав зміну клімату надзвичайною ситуацією і надав кожному право на захист від впливу зміни клімату, а також можливість вимагати від державних і приватних суб'єктів дотримання обов'язків і зобов'язань, які вони взяли на себе в питаннях клімату. Крім того, національне законодавство передбачає позадоговірний позов про цивільну відповідальність проти держави, за допомогою якого можна отримати компенсацію за шкоду або збитки, завдані незаконними діями або бездіяльністю Держави. Португальська правова система також передбачає адміністративні засоби правового захисту, за допомогою яких адміністративні суди можуть зобов'язати адміністрацію вжити заходів, що стосуються, зокрема, довкілля та якості життя.

Беручи до уваги комплексну систему засобів правового захисту в національному правопорядку, ЄСПЛ зазначив, що національна судова практика свідчить про те, що екологічні судові спори стали реальністю національної правової системи. Насамкінець ЄСПЛ зазначив, що португальська правова система передбачає як механізми подолання браку коштів у сторін на юридичне представництво, так і ефективні засоби правового захисту від надмірної тривалості судових розглядів. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, наявність лише сумнівів щодо перспектив успіху певного засобу правового захисту, який не є очевидно безперспективним, не є поважною причиною для невикористання цього засобу правового захисту.

Висновки: ЄСПЛ не може вважати, що існували якісь особливі причини для звільнення заявників від вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту відповідно до застосовних правил та наявних процедур національного законодавства. Якби заявники виконали цю вимогу, це дало б національним судам можливість, яку правило вичерпання національних засобів юридичного захисту покликане надати Державам, а саме – розглянути питання сумісності оскаржуваних національних заходів або бездіяльності з Конвенцією, і, якби заявники згодом звернулися зі своїми скаргами до ЄСПЛ, він міг би скористатися фактичними і правовими висновками та оцінкою національних судів. Таким чином, заявники не вжили належних заходів для того, щоб національні суди могли виконати свою основоположну роль у системі захисту, передбачену Конвенцією, а роль ЄСПЛ є допоміжною по відношенню до них.

Зрештою ЄСПЛ було складно погодитися з баченням заявників щодо субсидіарності, згідно з яким ЄСПЛ повинен був винести рішення щодо питання зміни клімату до того, як судам Держав-відповідачів була надана така можливість. Це різко контрастувало з принципом субсидіарності, що лежить в основі системи Конвенції в цілому, і, зокрема, з правилом вичерпання національних засобів правового захисту. ЄСПЛ не був судом першої інстанції; він не мав можливості, та й це не відповідало його функції як міжнародного суду, виносити рішення у великій кількості справ, які вимагали встановлення основних фактів, що в принципі та відповідно до ефективної практики повинно належати до компетенції національних юрисдикцій.

Констатовані порушення: заяви визнано неприйнятними та відхилено (п.п. 1 і 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: межі дії Конвенції, захист довкілля, повноваження ЄСПЛ