Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 квітня 2024 року

у справі «GEORGIA v. RUSSIA (IV)»[2]

за заявою № 39611/18

Щодо адміністративної практики окупаційної влади російської федерації у вигляді жорстокого поводження під час затримання та нелюдських умов утримання під вартою

Фабула справи: справа стосувалася збройного конфлікту між Грузією та росією, який виник у серпні 2008 року і під час якого росія вторглася і окупувала всю територію Абхазії і Південної Осетії. Після цього росія визнала ці два грузинські регіони незалежними державами і створила в кожному з них військові бази з російськими солдатами. Крім того, відповідно до угод про «спільні зусилля з охорони кордону» російські прикордонники (підпорядковані федеральній службі безпеки російської федерації) охороняли адміністративну лінію розмежування (АЛР) між цими сепаратистськими регіонами і територією, контрольованою грузинським урядом. Починаючи з 2009 року, фізичні бар'єри (паркани, колючий дріт, захисні дроти, сучасне обладнання для спостереження тощо) та інші заходи (спостереження, патрулювання, запровадження пропускного режиму тощо) поступово встановлювалися для того, щоб перешкодити людям вільно перетинати АЛР. Цей процес отримав назву «кордонізація».

Грузія і переважна більшість міжнародної спільноти вважали процес «кордонізації» незаконним відповідно до норм міжнародного права. Натомість російська влада та влада де-факто Абхазії та Південної Осетії розглядали АЛР як міжнародний кордон на тій підставі, що росія визнала ці дві самопроголошені республіки як незалежні держави.

У цій справі Уряд Грузії скаржився на адміністративну практику росії, що випливала з процесу «демаркації кордону» і призводила до численних порушень прав етнічних грузинів, які намагалися перетнути АЛР або проживали по обидва боки від неї, зокрема, - що російська влада та влада де-факто сепаратистських регіонів майже щодня затримувала етнічних грузинів за «незаконний перетин» АЛР, що всі такі затримання були неминуче незаконними, оскільки ні російська влада, ні влада де-факто сепаратистських регіонів не могли віддати наказ про «законний» арешт або затримання у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції на території Грузії.

Правове обґрунтування: Суд зазначив, що у цій справі він покликаний дослідити, чи існувала «адміністративна практика», що порушувала вказані статті Конвенції та відповідних протоколів до Конвенції. У цьому зв'язку Суд послався на визначення поняття «адміністративна практика», викладене ним у справі Georgia v. Russia (I), [GC], № 13255/07, §§ 122-124, від 3 липня 2014 року.

Що стосується сумісності практики російської окупаційної влади із пунктом 1 статті 5 Конвенції, Суд, пославшись на зроблені ним висновки у справі Mamasakhlisi and Others v. Georgia and russia, № 29999/04 і № 41424/04, §§ 425-427, від 7 березня 2023 року, постановив, що влада де-факто Абхазії не могла віддати наказ про «законний арешт або затримання» у значенні підпунктів «а» і «с» пункту 1 статті 5. У цій справі Суд зазначив, що, по-перше, йому не було надано інформацію про конкретні положення національного законодавства, які б слугували правовою підставою для здійснення абхазькою владою арешту заявників та тримання їх під вартою. Навіть якщо припустити, що дії цієї влади і судів відповідали місцевому законодавству, яке діяло на території Абхазії під час оскаржуваних фактів, ці дії, в принципі, повинні розглядатися як такі, що мають правову основу в національному законодавстві для цілей Конвенції. Разом з тим, Суду не було надано жодної інформації, яка б дозволила йому визначити, чи були правові положення, застосовані до заявників, сумісними з вимогами статті 5 Конвенції. По-друге, у Суду були відсутні підстави вважати, що в регіоні існує система, яка відображає судову традицію, сумісну з Конвенцією, подібну до тієї, що існує на решті території Грузії.

Висновки: суд вважав, що наведені Урядом Грузії понад 2800 випадки арешту і затримання за «незаконний перетин» АЛР є достатньо численними та взаємопов'язаними, щоб вважати їх не просто окремими випадками чи винятками, а закономірністю чи системою. Що стосується елементу «офіційного потурання», Суд зазначив, що практика арештів і затримань за «незаконний перетин» АЛР є прямим наслідком офіційної позиції російської федерації та самопроголошених республік, згідно з якою АЛР розглядається як міжнародний кордон.

Враховуючи відсутність будь-якої відповідної нової інформації про протилежне, Суд вважав, що цей висновок залишається чинним щодо Абхазії. Суд також не знайшов підстав для ухвалення іншого рішення щодо Південної Осетії. Відповідно, Суд вважав, що він має у своєму розпорядженні достатньо доказів, щоб поза розумним сумнівом, дійти висновку що існувала адміністративна практика, яка суперечить пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканість (п. 1 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: законність арешту, окупаційний режим, незаконні затримання