Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 квітня 2024 року

у справі «GEORGIA v. RUSSIA (IV)»

за заявою № 39611/18

Щодо адміністративної практики окупаційної влади російської федерації у вигляді систематичних вбивств етнічних грузинських цивільних осіб

Фабула справи: справа стосувалася збройного конфлікту між Грузією та росією, який виник у серпні 2008 року і під час якого росія вторглася і окупувала всю територію Абхазії і Південної Осетії. Після цього росія визнала ці два грузинські регіони незалежними державами і створила в кожному з них військові бази з російськими солдатами. Крім того, відповідно до угод про «спільні зусилля з охорони кордону» російські прикордонники (підпорядковані федеральній службі безпеки російської федерації) охороняли адміністративну лінію розмежування (АЛР) між цими сепаратистськими регіонами і територією, контрольованою грузинським урядом. Починаючи з 2009 року, фізичні бар'єри (паркани, колючий дріт, захисні дроти, сучасне обладнання для спостереження тощо) та інші заходи (спостереження, патрулювання, запровадження пропускного режиму тощо) поступово встановлювалися для того, щоб перешкодити людям вільно перетинати АЛР. Цей процес отримав назву «кордонізація».

Грузія і переважна більшість міжнародної спільноти вважали процес «кордонізації» незаконним відповідно до норм міжнародного права. Натомість російська влада та влада де-факто Абхазії та Південної Осетії розглядали АЛР як міжнародний кордон на тій підставі, що росія визнала ці дві самопроголошені республіки як незалежні держави.

У цій справі Уряд Грузії скаржився на адміністративну практику росії, що випливала з процесу «демаркації кордону» і призводила до численних порушень прав етнічних грузинів, які намагалися перетнути АЛР або проживали по обидва боки від неї, зокрема, за статтею 2 Конвенції на систематичні вбивства етнічних грузинських цивільних осіб, які намагалися в'їхати або виїхати з Абхазії або Південної Осетії, а також на відсутність належного розслідування таких тверджень, що є порушенням матеріальних і процесуальних аспектів статті 2.

Правове обґрунтування: Суд зазначив, що у цій справі він покликаний дослідити, чи існувала «адміністративна практика», що порушувала вказані статті Конвенції та відповідних протоколів до Конвенції. У цьому зв'язку Суд послався на визначення поняття «адміністративна практика», викладене ним у справі Georgia v. Russia (I), [GC], № 13255/07, §§ 122-124, від 3 липня 2014 року.

Суд вважав, що наведені Урядом Грузії інциденти та відповідні міжнародні матеріали були достатньо численними та взаємопов'язаними, щоб вважати їх не просто окремими випадками чи винятками, а закономірністю чи системою. До того ж, беручи до уваги очевидну відсутність ефективного розслідування цих інцидентів, Суд вважав, що елемент «офіційного потурання» в адміністративній практиці також був встановлений поза розумним сумнівом.

Що стосується сумісності цієї практики зі статтею 2 Конвенції, Суд спочатку розглянув інциденти, в яких жертви були побиті до смерті або в них стріляли представники російської влади або влади де-факто Абхазії та Південної Осетії. Суд постановив, що, хоча деякі з тих, у кого стріляли представники російської влади на лінії розмежування, вижили, за виняткових обставин, залежно від таких міркувань, як ступінь і тип застосованої сили та характер тілесних ушкоджень, застосування сили представниками державної влади, яке не призвело до смерті, може свідчити про порушення статті 2 Конвенції, якщо така поведінка за своїм характером ставить життя заявника під серйозну загрозу, навіть якщо він вижив. Суд вважав, що ці умови дотримані у цій справі. Він також вважав, що держава-відповідач не стверджувала, не кажучи вже про обґрунтування, що застосування сили було не більш ніж «абсолютно необхідним» для досягнення однієї з цілей, викладених у пункті 2 статті 2 Конвенції.

Що стосується осіб, які загинули при спробі перетнути АЛР альтернативними шляхами, Суд повторив, що стаття 2 Конвенції не може тлумачитися як така, що гарантує кожній особі абсолютний рівень безпеки в будь-якій діяльності, в якій право на життя може бути поставлене під загрозу, зокрема, коли відповідна особа несе певну відповідальність за нещасний випадок, наражаючи себе на невиправдану небезпеку. Однак, оскільки у цій справі жертви були змушені використовувати небезпечні маршрути через незаконне обмеження свободи пересування, запроваджене владою де-факто Абхазії та Південної Осетії, Суд вважав, що держава-відповідач несе відповідальність за ці смерті.

Висновки: Суд вважав, що він має у своєму розпорядженні достатньо доказів для того, щоб дійти висновку про наявність адміністративної практики, яка суперечить матеріальному аспекту статті 2 Конвенції, а також що не було проведено ефективного розслідування інцидентів, про які йдеться, і, відповідно,що також мала місце адміністративна практика, яка суперечить процесуальному аспекту статті 2 Конвенції

Констатовані порушення: право на життя у матеріальному та процесуальному аспектах (ст. 2 Конвенції).

Ключові слова: захист права на життя, підстави застосування сили, неналежне розслідування