Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 жовтня 2023 року

у справі «АВРАМЧУК ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 65906/13

Щодо правомірності відмови органів державної влади у доступі журналіста до публічної інформації

Фабула справи: заявниця скаржилась на відмову органів державної влади у доступі до інформації, що становила суспільний інтерес, усупереч статті 10 Конвенції. Зокрема, вона стверджувала, що частина друга статті 6 Закону «Про доступ до інформації» передбачала трискладовий тест, досить подібний до закріпленого пунктом 2 статті 10 Конвенції, який передбачав забезпечення балансу між конфліктуючими інтересами. Ні Апарат Верховної Ради України, ні національні суди не застосовували цей тест, а лише посилалися на, як стверджується, конфіденційний характер запитуваної інформації. Крім того, частина п’ята статті 6 Закону «Про доступ до інформації» чітко передбачала, що доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами та державним майном, у тому числі доступ до копій документів з іменами осіб, яким було виділено таке майно, не міг бути обмежений.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що порушення права на доступ до інформації, розпорядником якої є орган державної влади, може виникати, якщо такий доступ виступає інструментом реалізації особою свого права на свободу вираження поглядів, і якщо відмова в доступі становитиме втручання у це право. Вихідними критеріями такої оцінки є: мета запиту на інформацію, характер запитуваної інформації, роль заявника та готовність і доступність інформації.

Щоб бути виправданим, втручання у право на свободу вираження поглядів має бути «встановлено законом», переслідувати одну або декілька законних цілей, згаданих у пункті 2 статті 10 Конвенції, і бути «необхідним у демократичному суспільстві».

Стосовно законності Суд посилається на рішення у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), заява № 10090/16, пункти 30 – 34, від 26 березня 2020 року), яке містить виклад Закону «Про доступ до інформації», у тому числі статтю 6, а також рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012.

Висновки: Суд зазначає, що, відмовляючись надати імена відповідних народних депутатів, органи державної влади, у тому числі суди, посилалися, головним чином, на рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012, яке, по суті, кваліфікує будь-яку інформацію про особу як конфіденційну (див. згадане рішення у справі «Центр демократії та верховенства права проти України». З іншого боку, Суд не повинен випускати з уваги можливість, гарантовану Законом «Про доступ до інформації», що певні персональні дані, навіть якщо вони є конфіденційними, можуть бути розголошені за певних обставин. Однак, враховуючи, що національні суди не розглянули аргументи заявниці стосовно цього та не проаналізували зазначені положення законодавства, Суд вважає, що немає необхідності вирішувати, чи було дотримано умову законності, оскільки таке порушення свідчить, що втручання не відповідало умові необхідності.

Як зазначалося, національні суди навели надто стисле обґрунтування своїх висновків, по суті підтримуючи висунуті Апаратом Верховної Ради України та посилаючись на рішення Конституційного Суду України. Суди не взяли до уваги неодноразово наведені аргументи заявниці, які ґрунтувалися на положеннях Закону «Про доступ до інформації» та Закону України «Про статус народного депутата України». Зокрема, не було надано пояснень, чому частина п’ята статті 6 Закону «Про доступ до інформації» або її трискладовий тест не було застосовано до справи заявниці. Це також призвело до того, що суди не намагалися забезпечити баланс між відповідними потенційними інтересами, тобто інтересом заявниці в доступі до інформації, що становила суспільний інтерес, і необхідністю захисту прав приватних осіб.

З огляду на наведене Суд не може не визнати, що наведені для виправдання втручання підстави були недостатніми, а тому втручання не було «необхідним у демократичному суспільстві».

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: право на інформацію, порушення прав журналістів, правовий режим інформації, право отримувати інформацію