Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 квітня 2024 року

у справі «СОТО ТРЕВІНО ПРОТИ УКРАЇНИ»[1]

за заявою № 12498/21

Щодо тривалого невиконання судового рішення про забезпечення позову стосовно графіка спілкування з дитиною під час розгляду справи

Фабула справи: надмірної тривалості провадження, у межах якого заявник намагався повернути свою доньку, народжену у січні 2018 року, з України, де вона проживала зі своєю матір’ю з червня 2018 року без згоди заявника, до Мексики, країни постійного проживання дитини, відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі – Гаазька конвенція), і стверджуваного невиконання органами державної влади України ухвали національного суду щодо графіка спілкування з дитиною під час розгляду справи. Заявник скаржився на порушення статті 8 Конвенції.

Правове обґрунтування: Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції у справах, які стосувалися тривалого невиконання рішень про вжиття тимчасових заходів щодо графіків спілкування з дітьми (див., серед інших джерел, рішення у справах «Куппінгер проти Німеччини» (Kuppinger v. Germany), заява № 62198/11, пункти 99 – 110, від 15 січня 2015 року; «Міловановіч проти Сербії» (Milovanovic v. Serbia), заява № 56065/10, пункти 106 – 136, від 08 жовтня 2019 року та в якості нещодавнього прикладу «Тот проти Угорщини» [Комітет] (Tóth v. Hungary) [Committee], заява № 8324/18, пункти 8 ‑ 19, від 19 жовтня 2023 року).

У справах щодо України Суд неодноразово встановлював, що неналежний спосіб виконання рішень національних судів щодо дітей був наслідком структурних і системних недоліків нормативно-правової бази (див. рішення у справах «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), заява № 25612/12, пункт 46, від 24 липня 2018 року та в якості нещодавнього прикладу «Дубас проти України» [Комітет] (Dubas v. Ukraine) [Committee], заява № 51222/20, пункти 7 – 12, від 09 березня 2023 року).

Висновки: ухвала від 01 липня 2019 року, якою встановлювався конкретний графік спілкування між заявником та його однорічною дитиною, і яка набрала чинності негайно 01 липня 2019 року та була залишена без змін постановою апеляційного суду від 19 листопада 2019 року, залишилася невиконаною протягом приблизно одного року і десяти місяців. Всупереч аргументу Уряду ухвала апеляційного суду від 15 лютого 2021 року конкретно вказувала на той факт, що відповідний графік спілкування був чинним на цю дату (див. пункти 3 і 16). Крім того, відповідно до частини десятої статті 158 Цивільного процесуального кодексу України заходи щодо забезпечення позову продовжували діяти до набрання законної сили рішенням по суті, що у цій справі сталося після ухвалення апеляційним судом постанови від 29 квітня 2021 року.

Дійсно, протягом періоду, коли був чинним графік спілкування, мати дитини перешкоджала зустрічам заявника з дитиною та, вочевидь, змінила своє місцезнаходження з цією метою у липні 2020 року. Однак органи державної влади не надали заявнику жодної допомоги в його спробах забезпечити дотримання відповідного графіку спілкування. Його заяви про примусове виконання ухвали були повернуті без виконання виконавчою службою на суто формальних підставах, головним чином, через недолік у тексті ухвали, за який заявник не міг нести відповідальність і який, як вбачається, не мав би створити об’єктивну перешкоду для виконання ухвали.

Спроби органів державної влади знайти матір і дитину після того, як вони змінили місцеперебування у липні 2020 року, обмежилися опитуванням родичів матері та переглядом її публікацій у соціальних мережах. Ці спроби вбачаються поверховими та абсолютно неефективними, враховуючи, що на той момент мати жила в Україні доволі відкрито, спілкувалася з органами державної влади та судами, а також брала участь у телевізійній програмі. Ухвала Хортицького районного суду від 20 листопада 2020 року підтверджує цей висновок.

Загалом, неналежне ставлення органів державної влади до звернень заявника про допомогу у виконанні ухвали про встановлення графіку спілкування у період з 05 грудня 2019 року – дати його першого звернення до виконавчої служби – до 29 квітня 2021 року, що було значним періодом часу, враховуючи, що ухвала стосувалася доступу заявника до його дуже маленької дитини, порушувало право заявника на вжиття заходів з метою його возз’єднання з дитиною та суперечило зобов’язанню органів державної влади сприяти такому возз’єднанню.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) у зв’язку з тривалим невиконанням ухвали Орджонікідзевського районного суду від 01 липня 2019 року;.

Ключові слова: порушення прав батьків, право на повагу до приватного життя, визначення місця проживання дитини