Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 червня 2024 року

у справі «Roman Anatoliyovych FUTORNYAK against Ukraine»

за заявою № 41678/20

Щодо відсутності права на виплату державою компенсації за шкоду, заподіяну фізичним особам терористичним актом

Фабула справи: заявник скаржився за статтею 13 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1 до неї щодо його неспроможності отримати компенсацію, яка, як стверджується, має бути виплачена державою відповідно до Закону "Про боротьбу з тероризмом" 2003 року, за його автомобіль, знищений внаслідок обстрілу проросійськими силами Маріуполя, який на той час перебував під контролем України, у 2015 році.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції захищає "майно", яке може бути як існуючим майном, так і активами, включаючи вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне очікування" на ефективне здійснення права власності (див. рішення у справі Kopecký v. Slovakia [ВП], № 44912/98, § 35, ECHR 2004-IX). Якщо майновий інтерес має характер позову, особа, якій він належить, може вважатися такою, що має законні очікування, якщо існує достатня підстава для такого інтересу в національному законодавстві, наприклад, якщо існує усталена практика національних судів, що підтверджує його існування (див. рішення у справі Anheuser-Busch Inc. v. Portugal [ВП], № 73049/01, § 65, ECHR 2007-I). Правомірне очікування має бути більш конкретним, ніж просто надія, і ґрунтуватися на правовому положенні або правовому акті, наприклад, судовому рішенні (див. рішення у справі Béláné Nagy v. Hungary [ВП], № 53080/13, § 75, від 13 грудня 2016 року). Для того, щоб створити законні очікування, правова норма, на яку посилаються, повинна визначати необхідні правила для подання позову. Якщо правові умови, яких необхідно дотримуватися, та інші параметри позову чітко не визначені, не можна стверджувати, що відповідна правова норма слугує підставою для правомірного очікування (див. рішення у справі Klaus and Iouri Kiladze v. Georgia, № 7975/06, §§ 58-60, від 2 лютого 2010 року).

Висновки: Суд зазначає Стаття 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» у редакції, чинній на час розгляду справи, передбачала виплату державою компенсації за шкоду, заподіяну фізичним особам терористичним актом. Водночас ця стаття чітко передбачала, що право на таку компенсацію є умовним, оскільки умови та порядок призначення і виплати такої компенсації мають бути встановлені законом (а після нещодавніх законодавчих змін - підзаконним актом), який, однак, так і не був прийнятий. У цій справі Верховний Суд підтвердив, посилаючись на свою усталену судову практику, що за відсутності законодавчого механізму, який би визначав умови та процедуру, жодне право на компенсацію, що може бути забезпечене правовою санкцією, не може випливати із статті 19 Закону про боротьбу з тероризмом, взятої окремо. Заявник не стверджував, що тлумачення Верховним Судом національного законодавства з цього питання було свавільним, суперечило принципам і правилам законодавчої техніки в Україні або було неспроможним з інших причин.

З огляду на вищевикладене Суд погоджується з Урядом, що не було достатньої правової підстави ні в законодавстві, ні в судовій практиці для стверджуваного права заявника на компенсацію від держави за знищення його автомобіля, яке може бути захищене в судовому порядку. Звідси випливає, що заявник не може стверджувати, що, з огляду на стан українського законодавства на відповідний час та на даний час, він мав законні очікування на отримання такої компенсації з Державного бюджету. Звідси випливає, що ця частина скарги заявника за статтею 1 Протоколу № 1 є несумісною ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.

Оскільки заявник також скаржиться на те, що сама по собі неспроможність українського парламенту прийняти додаткове законодавство, яке передбачало б право на компенсацію, що підлягає примусовому виконанню, у ситуаціях, подібних до цієї, та встановлювало б умови та порядок здійснення такого права, сама по собі порушувала обов'язки держави-відповідача, що випливають зі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. 1 до Конвенції, Суд з самого початку підкреслює, що обов'язок держави захищати право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, не є абсолютним і не може виходити за межі того, що є розумним за даних обставин. Тим не менш, не маючи необхідності визначати, чи можна в обставинах цієї справи тлумачити статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції як таку, що породжує зобов'язання запровадити механізм відшкодування шкоди, завданої терористичними актами, Суд вважає, що ця частина скарги заявника в будь-якому випадку є неприйнятною для втрати статусу жертви у розумінні статті 34 Конвенції та практики Суду. Дійсно, Суд зазначає, що у національному провадженні, порушеному заявником, Верховний Суд визнав неспроможність держави запровадити належний механізм відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і присудив заявнику приблизно 332 євро компенсації за це упущення

Констатовані порушення: скарга визнана неприйнятною та відхилена відповідно (пп. “а” п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: право на відшкодування, позов проти держави, захист права власності