Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 червня 2024 року

у справі «UKRAINE v. RUSSIA (RE CRIMEA)»[10]

за заявами №№ 20958/14 і 38334/18

Щодо існування з боку російської федерації адміністративної практики обмеження свободи пересування між Кримом і материковою Україною

Фабула справи: Уряд України стверджує, що Російська Федерація з 27 лютого 2014 року здійснює ефективний контроль над Автономною Республікою Крим та містом Севастополь, невід'ємними частинами України, і що вона прийняла адміністративну практику в Криму або щодо Криму, яка призвела до численних порушень Конвенції в період з 27 лютого 2014 року по 26 серпня 2015 року, у зв'язку з передбачуваною інтеграцією Криму до складу Російської Федерації.

Зокрема, скарга Уряду-заявника за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції стосується стверджуваних обмежень свободи пересування між Кримом і материковою частиною України внаслідок фактичного перетворення державою-відповідачем лінії адміністративного кордону на державний кордон.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що стаття 2 Протоколу № 4 гарантує будь-якій особі право на свободу пересування в межах території "держави". Відповідно до практики Суду, будь-який захід, що обмежує право на свободу пересування, повинен відповідати закону, переслідувати одну з законних цілей, зазначених у третьому абзаці статті 2 Протоколу № 4, і забезпечувати справедливий баланс між суспільними інтересами та правами особи (див. рішення у справах Baumann v. France, no. 33592/96, § 61, ECHR 2001-V; De Tommaso v. Italy, no. 43395/09, § 104, 23 лютого 2017 року; та Stamose v. Bulgaria, № 29713/05, § 30, ECHR 2012).

Суд зазначає, що твердження, зроблені під цим заголовком, не були оскаржені Урядом-відповідачем і були підтверджені наявним доказовим матеріалом (зокрема, Доповіддю УВКПЛ за 2017 рік; A 102). Крім того, він зазначає, що сторони погоджуються з тим, що фактичне перетворення державою-відповідачем лінії адміністративного кордону на державний кордон було прямим наслідком "Договору про приєднання" від 18 березня 2014 р., відповідно до якого Крим і місто Севастополь, згідно з російським законодавством, були визнані суб'єктами Російської Федерації. Він був створений відповідно до "Лінії державного кордону Російської Федерації", до якої з 25 квітня 2014 р. (див. п. 125 доповіді УВКПЛ за 2017 р.) або з 24 квітня 2014 р. застосовувався весь набір правил, що містяться у Законі Російської Федерації № 4730-1 від 1 квітня 1993 р. "Про лінію державного кордону Російської Федерації" (див. п. 125 доповіді УВКПЛ за 2017 р.).

Висновки: відповідно, усі обмеження, запроваджені російською владою протягом періоду, що розглядається, щодо перетину адміністративної лінії між Кримом і материковою Україною не були «відповідними до закону». Цей висновок робить непотрібним визначати, чи переслідували обмеження права на свободу пересування законну мету та чи були вони необхідними в демократичному суспільстві.

Отже, мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції через адміністративну практику обмеження свободи пересування між Кримом і материковою Україною в результаті фактичної трансформації (державою-відповідачем) лінія адміністративного кордону в державний кордон (між російською федерацією та Україною).

Констатовані порушення: право на свободу пересування (ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції).

Ключові слова: захист жертв міжнародних збройних конфліктів, окупаційний режим, право на свободу пересування