Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 червня 2024 року

у справі «UKRAINE v. RUSSIA (RE CRIMEA)»[9]

за заявами №№ 20958/14 і 38334/18

Щодо існування з боку російської федерації адміністративної практики придушення української мови в школах і переслідування україномовних дітей у школі у Криму

Фабула справи: Уряд України стверджує, що Російська Федерація з 27 лютого 2014 року здійснює ефективний контроль над Автономною Республікою Крим та містом Севастополь, невід'ємними частинами України, і що вона прийняла адміністративну практику в Криму або щодо Криму, яка призвела до численних порушень Конвенції в період з 27 лютого 2014 року по 26 серпня 2015 року, у зв'язку з передбачуваною інтеграцією Криму до складу Російської Федерації.

Зокрема, Уряд-заявник скаржився за статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції на «придушення української мови в школах і переслідування україномовних дітей у школі».

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що Міжнародний суд у своєму останньому рішенні у справі «Застосування Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (Україна проти Російської Федерації), 31 січня 2024 року, розглянув, серед іншого, «спосіб, у який вона впроваджувала свою освітню систему в Криму після 2014 року щодо шкільної освіти українською мовою», і дійшов висновку, що в цьому відношенні Російська Федерація порушила своє зобов’язання не брати участі в акті або практиці расової дискримінації згідно зі статтею 2(1)(a) і 5(e)(v) Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року (пункт 370).

Ці висновки також підтверджуються численними звітами МПО, у яких зафіксовано значне зменшення кількості навчальних закладів, що навчаються українською мовою, та кількості студентів, які здобувають таку освіту. У зв’язку з цим у звіті УВКПЛ за 2014 рік зазначено, що з квітня по жовтень 2014 року «кількість середніх шкіл, де викладають українську мову, скоротилася з 96 до 12». У своїй доповіді за 2017 рік, на яку також посилався МКЮ у своєму рішенні (цит. вище, параграф 358), УВКПЛ відзначило зменшення кількості українських шкіл (з семи до однієї) та кількості класів (з 875 до двадцяти). вісім) «між 2013 і 2017 роками». У цьому ж звіті зазначається, що кількість студентів, які навчаються українською мовою, «різко впала» за період, що розглядається, з 12 694 студентів у 2013/14 навчальному році до 2154 у 2014/15 навчальному році. Крім того, до кінця 2014 року «українську мову як мову навчання було вилучено з університетської освіти в Криму». Про подібне зниження використання української мови в школах у Криму повідомили Уповноважений з прав людини (див. Звіт Уповноваженого за 2014 рік, A 73) та деякі НУО (такі як Кримська правозахисна група та IPHR, 2016, A 116). і 136). Ці цифри були підтверджені українською національною владою, яка також ініціювала розслідування щодо припинення навчання в «україномовній школі-інтернаті №. 7» (див. лист Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та лист Генеральної прокуратури України, А 168).

Крім того, твердження уряду-заявника про погрози та переслідування, пов’язані з використанням української мови в контексті освіти, також було зазначено у Звіті УВКПЛ за 2017 рік, а також у деяких показаннях свідків (див. свідчення свідків митрополита Сімферопольського і Кримського Климента та Ярослав Гонтар) та Національна спілка журналістів України (А 102, 347 та 361).

Зі свого боку, Уряд-відповідач надав певну статистику, яка також підтвердила зазначене вище зменшення кількості учнів, які навчаються українською мовою протягом навчального року 2014/15. Як Суд уже встановив на етапі прийнятності, така відмова не може розглядатися як «незначна» — аргумент, на який Уряд-відповідач прямо посилається на даній стадії провадження. Щодо решти цифр щодо кількості навчальних закладів і класів з навчанням українською мовою, Уряд-відповідач не надав Суду жодної інформації про джерело та методологію, застосовану для збору цих цифр. Вони також не посилалися на жодні докази чи матеріали, які б дозволили Суду оцінити їх правдивість і надійність. Так само вони не надали як доказ письмове опитування (та його результати), нібито проведене директорами всіх навчальних закладів міста Севастополя щодо бажання батьків, щоб їхні діти навчалися українською мовою.

Висновки: Уряд-відповідач не надав жодних контраргументів щодо суті тверджень, висунутих за цим заголовком, які, на думку Суду, підтверджуються кількома узгодженими доказами, які послідовно вказують на значне зменшення кількості навчальних закладів та класи з навчанням українською мовою порівняно з кількістю, яка була раніше в Криму (до березневих подій 2014 року). Неспроможність де-факто влади в Криму забезпечити постійне забезпечення такого навчання має фактично розглядатися як заперечення суті права, про яке йдеться. Ця відмова є прямим наслідком «запровадження Російською Федерацією стандартів освіти в Криму» як політики держави-відповідача (див. пункт 196 Звіту УВКПЛ за 2017 рік). У результаті «навчання українською мовою майже зникло в Криму» (див. пункт 17 Звіту УВКПЛ за 2017 рік).

З огляду на вищезазначене, Суд визнає належним чином, що протягом періоду, який розглядається, існувала адміністративна практика за цією головною практикою (як «повторення дій», так і елементи «офіційної толерантності», останній випливає, зокрема, з регулятивного характеру оскаржених заходів), що становило заперечення суті права на освіту та порушення статті 2 Першого протоколу.

Констатовані порушення: право на освіту (ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: захист жертв міжнародних збройних конфліктів, окупаційний режим, освітні права