Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 червня 2024 року

у справі «UKRAINE v. RUSSIA (RE CRIMEA)»[8]

за заявами №№ 20958/14 і 38334/18

Щодо існування з боку російської федерації адміністративної практики широкомасштабної націоналізації власності цивільних осіб та приватних підприємств у Криму

Фабула справи: Уряд України стверджує, що Російська Федерація з 27 лютого 2014 року здійснює ефективний контроль над Автономною Республікою Крим та містом Севастополь, невід'ємними частинами України, і що вона прийняла адміністративну практику в Криму або щодо Криму, яка призвела до численних порушень Конвенції в період з 27 лютого 2014 року по 26 серпня 2015 року, у зв'язку з передбачуваною інтеграцією Криму до складу Російської Федерації.

Зокрема, скарги Уряду-заявника за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції стосувалися стверджуваного існування адміністративної практики експропріації без компенсації власності цивільних осіб і приватних підприємств.

Правове обґрунтування: у цій справі Суд наголошує на узгодженості інформації в різних звітах міжнародних організацій та неурядових організацій про «націоналізацію» приватних підприємств» та «великомасштабну експропріацію (націоналізацію) державного та приватного майна... без компенсації або врахування МГП, що захищає майно від конфіскації або знищення». У повідомленні зазначається, що фактична влада Криму склала «Перелік майна, яке є власністю Республіки Крим, до якого увійшли готелі, приватні квартири, нежитлові приміщення, ринки, автозаправні станції, земельні ділянки та рухоме майно. .”. Вони також зазначають, що «додатково до списку ... визначеного в березні 2014 року для націоналізації, незліченна кількість ... приватної власності також, як повідомляється, також була арештована ...» протягом періоду, що розглядається. «Станом на 12 вересня 2017 року Додаток із переліком націоналізованого майна ... містить 4618 «націоналізованих» державних і приватних об’єктів нерухомості» (див. пункт 35 Звіту Уповноваженого; пункти 16 і 170-75 Звіту УВКПЛ за 2017 рік ; параграфи 67-70 Звіту БДІПЛ та ВКНМ за 2015 р.; параграфи 37 Звіту Генерального секретаря 2020 р. та Міжнародної спілки прав людини (2016 р.) (A 123, 124, 73, 94, 102, 108 і 116-18).

Вищезазначені повідомлення додатково підтверджуються низкою арбітражних рішень, винесених відповідно до Угоди між Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України про заохочення та взаємний захист інвестицій від 27 листопада 1998 р. (див., зокрема, ТОВ «Еверест Естейт» та інші проти Російської Федерації (справа PCA № 2015-36, 2 травня 2018 р.) та Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (АТ «Ощадбанк») проти Російської Федерації (справа PCA № 2016). -14, 26 листопада 2018 р.).

У березні 2014 року та травні 2015 року українська прокуратура порушила кримінальні провадження проти членів «незаконно створених органів» у Криму, підозрюваних в організації «знищення та привласнення майна у великих розмірах, не виправданих військовою необхідністю та здійснених незаконно та безцільно». (див. Лист Генпрокуратури, А 167). Крім того, пряме застосування деяких федеральних законів Російської Федерації призвело до втрати права власності на сільськогосподарські угіддя та землі, розташовані в «прикордонних зонах» усіх неросійських фізичних та юридичних осіб у Криму (А 11 та 12).

Уряд-відповідач визнав, що мала місце «передача нерухомого майна у державну власність Республіки Крим». Вони підтвердили існування «Списку майна», згаданого у цитованих вище звітах, додавши, що список включає приватну власність, передану «Республіці Крим». Як пояснили, право власності попередніх власників на землю та інше нерухоме майно припинилося з дня включення такого майна до Переліку. Крім того, це майно було закріплено за державними підприємствами «Республіки Крим», створеними для цієї мети.

Висновки: Суд вважає, що протягом періоду, який розглядається, існувала системна кампанія широкомасштабної експропріації/націоналізації власності цивільних осіб та приватних підприємств у Криму, яка спричинила остаточну передачу права власності. Таке втручання становило позбавлення майна у розумінні першого абзацу статті 1 Першого протоколу.

У досліджуваній справі наявні матеріали містять послідовну інформацію про те, що широкомасштабне втручання у право власності цивільних осіб та приватних підприємств ґрунтувалося на пакеті постанов/законів місцевої де-факто влади в Криму та на федеральними законами Російської Федерації та керувався членами CSDF та «російською владою в Криму». Уряд-відповідач підтвердив, що оскаржувані заходи ґрунтувалися на нормативно-правових актах Національної ради «Республіки Крим», прийнятих відповідно до «Договору про приєднання», який слід розглядати відповідно до статті 15 Конституції Криму. Російська Федерація, як складова частина правової системи Російської Федерації. Ці акти випливають з Федерального конституційного закону № 6-ФКЗ і прийняті за погодженням з федеральними органами виконавчої влади та відповідно до окремих федеральних законів Російської Федерації. Уряд-відповідач визнав спірні заходи своїми власними

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: захист жертв міжнародних збройних конфліктів, окупаційний режим, порушення права власності, позбавлення власності