Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 червня 2024 року

у справі «UKRAINE v. RUSSIA (RE CRIMEA)»[7]

за заявами №№ 20958/14 і 38334/18

Щодо адміністративної практики заборони публічних зібрань і проявів підтримки України чи татарської громади в Криму

Фабула справи: Уряд України стверджує, що Російська Федерація з 27 лютого 2014 року здійснює ефективний контроль над Автономною Республікою Крим та містом Севастополь, невід'ємними частинами України, і що вона прийняла адміністративну практику в Криму або щодо Криму, яка призвела до численних порушень Конвенції в період з 27 лютого 2014 року по 26 серпня 2015 року, у зв'язку з передбачуваною інтеграцією Криму до складу Російської Федерації.

Зокрема, скарги Уряду-заявника за статтею 11 Конвенції стосувалися стверджуваного існування адміністративної практики заборони публічних зібрань і проявів підтримки України чи кримськотатарської громади, а також залякування та свавільного затримання організаторів демонстрацій.

Правове обґрунтування: Суд вважає, що наявні доказові матеріали містять послідовну інформацію на підтримку тверджень Уряду-заявника про те, що публічні зібрання систематично заборонялися та запобігали. Існує достатньо доказів того, що протягом періоду, який розглядається, мали місце численні та взаємопов’язані випадки втручання у свободу мирних зібрань, як це визначено в прецедентній практиці Суду, такі як «тривалі загальні заборони на проведення публічних зібрань» та відмови на основі «процедурні (або адміністративні) технічні моменти»; загальні заходи (рішення), що встановлюють тимчасову заборону на публічні зібрання, незалежно від окремих фактів справи (див. Christians Against Racism and Fascism v. the United Kingdom, № 8440/78, рішення Комісії від 16 липня 1980 р., DR 21, с. 138); заборони на проведення зібрань у певному місці або на певному маршруті (див. Lashmankin and Others v. Russia, № 57818/09 та 14 інших, § 405, 7 лютого 2017 р.); контрдемонстрації та напади третіх сторін (див. Berkman v. Russia, № 46712/15, § 47, 1 грудня 2020 р.); попередження, допити, затримання, суди та штрафи за адміністративні правопорушення (див. Rai and Evans v. the United Kingdom, № 26258/07 та 26255/07, 17 листопада 2009 р.; Galstyan v. Armenia, № 26986/03, § 117, 15 листопада 2007; Navalnyy, цит. вище, §§ 106 і 113).

У вищезазначених звітах висловлювалося серйозне занепокоєння тим, що заходи, про які йде мова, «не виявилися ані необхідними для виправдання заборони, ані пропорційними та такими, що відповідають загальним суспільним інтересам», і що вони ґрунтуються «на необґрунтованих звинуваченнях щодо «екстремістських» або «сепаратистських» повідомлення нібито будуть поширені». У зв’язку з цим Суд наголошує, що свобода зібрань, закріплена в статті 11 Конвенції, захищає демонстрацію, яка може дратувати або образити осіб, які виступають проти ідей чи вимог, які вона має на меті просувати. Будь-які заходи, що перешкоджають свободі зібрань і вираження поглядів, окрім випадків підбурювання до насильства чи неприйняття демократичних принципів – якими б шокуючими та неприйнятними не здавалися владі певні погляди чи слова, – роблять ведмежу послугу демократії, а часто навіть ставлять її під загрозу (див. Kudrevičius and Others, згадане вище, § 145, і Annenkov and Others v. Russia, № 31475/10, § 131, 25 липня 2017 р.). Той факт, що група осіб у цій справі закликала до збереження територіальної цілісності України, не може автоматично виправдовувати заборону її зібрань. Вимагання територіальних змін у виступах і демонстраціях не означає автоматично загрози територіальній цілісності країни та національній безпеці (див., навпаки, Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria, №№ 29221/95 та 29225/95, § 97), ECHR 2001-IX, у якому певні лідери об’єднання-заявника – або невеликі групи, що виникли з нього – закликали до автономії або навіть відділення частини території країни).

Крім того, учасників публічних заходів, які виражали лояльність до України та/або її культури чи культури кримських татар, судили та карали за порушення громадського порядку як адміністративне правопорушення. У зв’язку з цим Суд бажає підкреслити, що хоча втручання в право на свободу зібрань у принципі може бути виправданим для запобігання заворушенням чи злочинам і для захисту прав і свобод інших, якщо демонстранти беруть участь у актах насильства (див. Giuliani and Gaggio v. Italy [GC], № 23458/02, § 251, ECHR 2011 (витяги)), тягар доведення насильницьких намірів організаторів демонстрації лежить на владі (див. Christian Democratic People’s Party v. Moldova (№ 2), № 25196/04, § 23, 2 лютого 2010 р.).

Уряд-відповідач обмежив свої доводи загальною правовою базою, не надавши жодних аргументів щодо фактів чи правових підстав для оскаржуваного заходу. Вони не заперечували наведених вище тверджень і не посилалися на будь-яку законну мету, яку переслідували, і не пояснювали пропорційність оскаржуваних заходів. Крім того, вони не надали копій будь-яких судових рішень, які б дозволили Суду оцінити, чи застосовували національні органи влади стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 11, і, більш того, чи базували вони свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів. (див. згадане вище рішення у справі Kudrevičius and Others, § 143, і Körtvélyessy v. Hungary, № 7871/10, § 26, 5 квітня 2016 р.).

Висновки: Суд вважає встановленим, що протягом періоду, який розглядається, існувала адміністративна практика заборони публічних зібрань і проявів підтримки України чи татарської громади, а також залякування та свавільного затримання організаторів демонстрацій, яка в жодному разі не було доведено, що вони необхідні в демократичному суспільстві. Отже, мало місце порушення статті 11 Конвенції.

Констатовані порушення: свобода зібрань та об'єднання (ст. 11 Конвенції).

Ключові слова: захист жертв міжнародних збройних конфліктів, окупаційний режим, право на свободу зібрань