Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 червня 2024 року

у справі «UKRAINE v. RUSSIA (RE CRIMEA)»[4]

за заявами №№ 20958/14 і 38334/18

Щодо існування з боку Російської Федерації адміністративної практики свавільних рейдів та обшуків приватних житлових будинків в Криму

Фабула справи: Уряд України стверджує, що Російська Федерація з 27 лютого 2014 року здійснює ефективний контроль над Автономною Республікою Крим та містом Севастополь, невід'ємними частинами України, і що вона прийняла адміністративну практику в Криму або щодо Криму, яка призвела до численних порушень Конвенції в період з 27 лютого 2014 року по 26 серпня 2015 року, у зв'язку з передбачуваною інтеграцією Криму до складу Російської Федерації.

Зокрема, скарги Уряду-заявника за статтею 8 Конвенції стосувалися стверджуваного існування адміністративної практики щодо

1. (не)можливості виходу з російського громадянства як конкретного питання, пов'язаного з громадянством, пов'язаного з питанням автоматичного надання російського громадянства всім мешканцям Криму, але окремого від нього (аналогічна скарга, порушена у заяві № 38334/18, також розглядатиметься в рамках цього підрозділу);
2. свавільні обшуки приватних помешкань ймовірних противників російської "окупації" (зокрема, будинків українських військовослужбовців, етнічних українців і татар); та
3. переміщення "засуджених" на територію Російської Федерації, яке вперше було порушено у меморандумі Уряду-заявника перед Великою палатою від 28 грудня 2018 року.

Правове обґрунтування: Суд вважає, що існує достатньо доказів, які доводять на рівні належного стандарту доведення поза розумним сумнівом, що протягом періоду, який розглядається, відбулися досить численні та взаємопов'язані обшуки приватних житлових будинків, які "офіційно толерувалися" державою-відповідачем, що становить втручання у права за статтею 8 (див. рішення у справах Funke v. France, від 25 лютого 1993 року, § 48, Series A № 256-A; Gutsanovi v. Bulgaria, №. 34529/10, § 217, ECHR 2013 (витяги); Saint-Paul Luxembourg S.A. v. Luxembourg, № 26419/10, §§ 38 і 39, 18 квітня 2013 року; Vinks and Ribicka v. Latvia, № 28926/10, § 92, 30 січня 2020 року; і Sabani v. Belgium, №. 53069/15, § 41, 8 березня 2022 року).

Уряд-заявник стверджував, що оскаржувані дії посадових осіб держави-відповідача ґрунтуються на російському антиекстремістському законодавстві, зокрема на статті 280.1 Кримінального кодексу Російської Федерації. Уряд держави-відповідача промовчав з цього приводу.

Припускаючи, що оскаржувані заходи ґрунтувалися на вищезазначених законодавчих актах Російської Федерації, Суд посилається на свої міркування, викладені вище, про те, що російське законодавство не може розглядатися як "закон" у розумінні Конвенції. Тому Суд вважає, що адміністративна практика за цим пунктом, за яку несе відповідальність держава-відповідач, не може вважатися "законною".

Висновки: у будь-якому випадку, Суд бере до уваги аргументи Уряду-заявника та занепокоєння, висловлені деякими згаданими вище МУО та НУО, щодо того, що правові положення, на які посилався Уряд-відповідач, були надто широкими та нечіткими, а тому не відповідали якісній вимозі передбачуваності. У зв'язку з цим Суд враховує Висновок № 660/2011 Венеціанської комісії, яка висловила думку, що, серед іншого, Федеральному закону Російської Федерації "Про протидію екстремістській діяльності" "бракує чіткості", "його слід конкретизувати щодо наявних процедур" та "він може призвести до непропорційних обмежень основних прав і свобод, закріплених у Європейській конвенції з прав людини (зокрема, у статтях 6, 9, 10 та 11), а також до порушення принципів законності, необхідності та пропорційності". На ці недоліки покладався Суд, визнаючи, що Федеральний закон "Про протидію екстремістській діяльності" не був передбачуваним щодо своїх наслідків і не забезпечував належного захисту від свавільного застосування процедур попередження, застереження та припису (див., хоча і в контексті статті 10 Конвенції, рішення у справі Karastelev and Others v. Russia, № 16435/10, §§ 78-97, від 6 жовтня 2020 року). Таким чином, навіть якщо на згадане російське законодавство можна було б покластися як на "закон" у значенні відповідного положення Конвенції, Суд не може вважати його достатньо передбачуваним щодо його наслідків, оскільки це стосується тверджень про свавільні обшуки приватних будинків.

На цьому тлі Суд вважає доведеним поза розумним сумнівом, що протягом періоду, який розглядається, існувала адміністративна практика свавільних рейдів та обшуків приватних житлових будинків, яка не відповідала "закону".

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) у зв'язку з адміністративною практикою свавільних рейдів та обшуків приватних помешкань.

Ключові слова: захист жертв міжнародних збройних конфліктів, окупаційний режим, право на повагу до приватного життя, право на житло