Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 жовтня 2020 року

у справі «STOYAN KRASTEV v. BULGARIA»

за заявою № 1009/12

Щодо відсутності в ув'язненого права на компенсацію у зв’язку з його триманням у дисциплінарному ізоляторі для відбування покарання

Фабула справи: посилаючись на пункт 5 статті 5 Конвенції, заявник стверджував, що не зміг отримати компенсацію за незаконну ізоляцію, зазначивши, що такі дії становили подальше позбавлення волі разом із призначеним покаранням у виді позбавлення волі на певний строк.

Правове обґрунтування: у частині застосовності статті 5 Конвенції та прийнятності заяви Суд визнав, що основним питанням, яке він повинен вирішити щодо скарги заявника, є те, чи не становило його поміщення до камери-одиночки протягом 14 днів окремого позбавлення волі для цілей статті 5 Конвенції, а отже, чи застосовується пункт 1 статті 5 Конвенції. Лише у випадку, якщо пункт 1 статті 5 Конвенції буде визнано застосовним, до скарги заявника буде застосовним пункт 5 статті 5 Конвенції. Однак він вважає, що це питання тісно пов’язане із суттю скарги заявника (див. аналогічний підхід у справі Munjaz v. the United Kingdom, заява № 2913/06, рішення від 17 липня 2012 року, пункт 61 та Kasparov v. Russia, заява № 53659/07, рішення від 11 жовтня 2016 року, пункт 30).

Для встановлення, чи була особа «позбавлена свободи» у розумінні статті 5 Конвенції, Суд неодноразово повторював, що відправною точкою повинна бути конкретна ситуація особи і що необхідно враховувати цілий ряд критеріїв, зокрема тип певного заходу, його тривалість, наслідки та спосіб його виконання (див., серед іншого, De Tommaso v. Italy [ВП], заява № 43395/09, рішення від 23 лютого 2017 року, пункт 80; Austin and Others v. the United Kingdom [ВП], заява № 39692/09 та 2 інших, пункт 57, ЄСПЛ 2012 року; Guzzardi v. Italy, рішення від 6 листопада 1980 року, пункт 92, серія A № 39, та Mogoş v. Romania (ухв.), заява № 20420/02, рішення від 6 травня 2004 року). Відмінність між позбавленням свободи та її обмеженням полягає в ступені або інтенсивності, а не в характері чи суті (див. справу De Tommaso, згадана вище, пункт 80; Austin та інші, згадана вище, пункт 57).

Як правило, дисциплінарні заходи, накладені офіційно чи неофіційно, які впливають на умови тримання у в’язниці, не можуть бути розглянуті як позбавлення волі (див. Bollan v. the United Kingdom (ухв.), № 42117/98, ЄСПЛ 2000-V). Такі заходи за звичайних обставин мають розглядатися як модифікація умов законного тримання під вартою, а отже, вони виходять за межі пункту 1 статті 5 Конвенції (там само).

У цій справі у частині виду затримання Суд зазначив, що оскаржуваний наказ від 12 серпня 2009 року не передбачав зміни правових підстав для позбавлення волі заявника. Натомість це був дисциплінарний захід, призначений заявникові під час ув’язнення, куди він був переведений для продовження відбування законно призначеного трирічного строку покарання. Наказ було прийнято в умовах зростання конфліктних ситуацій та фізичної сутички у в’язниці, у якій брав участь заявник, і однією з цілей наказу було забезпечити безпеку всіх ув’язнених осіб (див. пункти 7–9 рішення). Щодо тривалості тримання під вартою, а саме 14 днів, Суд повторив, що такий факт по суті не є вирішальним.

Висновки: найважливіший висновок Суду щодо того, як була застосована ізоляція заявника. Суд зазначив, що умови перебування в дисциплінарному ізоляторі, в якому його тримали протягом 14 днів, були явно суворішими порівняно з тими, що застосовуються за «загальним режимом ув’язнення» (див. пункти 23 і 22 рішення). Насправді умови, в яких перебував заявник у камері, були схожими з умовами перебування, які застосовувались за «особливим режимом ув’язнення» до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі (див. пункт 23 рішення), що були предметом розгляду Судом за статтею 3 Конвенції (див., серед іншого, Harakchiev and Tolumov v. Bulgaria, заява № 15018/11 та 61199/12, ЄСПЛ, 2014). Його утримували в тій частині в’язниці з посиленими обмеженнями на пересування, зобов’язанням брати їжу в камеру та встановленими заборонами дивитися телевізор або слухати радіо протягом 14 днів. Хоча, ураховуючи всі обставини цієї справи, Суд не був переконаний, що такі розбіжності свідчили про щось більше, ніж варіативність режиму та умов, у яких заявник перебував під час відбування покарання.

Ураховуючи зазначене вище, Суд визнав, що ізоляція заявника не мала наслідків для відповідності умовам його позбавлення волі вимогам статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, Lavents v. Latvia, заява № 58442/00, рішення від 28 листопада 2002 року, пункт 64). Отже, тримання заявника в ізоляторі не означало подальшого позбавлення волі в розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Тому пункт 1 статті 5 Конвенції не застосовувався у частині тримання заявника в дисциплінарному ізоляторі для відбування покарання. Суд виснував, що оскільки стаття 5 Конвенції у цій справі не застосовується, то порушення пункту 5 статті 5 Конвенції в ній не було.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на свободу та особисту недоторканність (п. 5 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: право на відшкодування шкоди, права ув'язнених, правовий режим виправних установ