Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 жовтня 2020 року

у справі «I.S. c. SUISSE»

за заявою № 60202/15

Щодо безпідставності попереднього ув’язнення особи після проголошення виправдувального вироку судом першої інстанції стосовно неї

Фабула справи: заявник скаржився на продовження строку попереднього ув’язнення, незважаючи на проголошення виправдувального вироку судом першої інстанції.

Правове обґрунтування: хоча формулювання підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції не містить жодних обмежень щодо попереднього ув’язнення у суді першої інстанції, ЄСПЛ роз’яснив це питання ще у 1968 році в справі Wemhoff v. Germany. Згодом він підтвердив свою 1 Wemhoff v. Germany, рішення від 27 червня 2968 року, серія А, № 7. позицію в низці рішень Великої Палати та Палати Суду: тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції завершується виправданням відповідної особи навіть на стадії розгляду кримінальної справи судом першої інстанції. Зазначений підхід застосовний і в цій справі. Дослідивши факти, про які йде мова у змагальному провадженні, Окружний суд Бадена одноголосно сформулював позицію, що І. С. не міг бути засуджений за кримінальні злочини, у яких його обвинувачували. Таким чином, після проголошення виправдувального вироку в суді першої інстанції – навіть коли рішення було винесене лише усно і ще не набрало законної сили – рішення про тримання під вартою згідно з підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції втратило чинність.

Уряд загалом стверджував, що попереднє ув’язнення як запобіжний захід після проголошення виправдувального вироку в суді першої інстанції було необхідне для того, щоб небезпечні особи не ухилялися від кримінальної відповідальності та не вчинили злочинів повторно, оскільки суд першої інстанції виправдав їх «помилково». У зв’язку із цим Суд наголосив, що у цій справі такої заяви на жодній стадії провадження в національному суді не надходило. Крім того, не було ознак будь-яких помилок у здійсненні правосуддя, особливо з урахуванням того, що у виправдувальному вироку на 44 аркушах наведені вагомі аргументи, і суд ухвалив виправдувальний вирок одноголосно.

Також Суд визнав, що національне законодавство має передбачати заходи, які є менш обмежувальними, ніж позбавлення волі, щоб гарантувати явку особи в суд апеляційної інстанції. У цій справі вилучення документів, що посвідчують особу І. С., та інших офіційних документів могло б бути альтернативним запобіжним заходом для забезпечення його явки на стадії апеляційного розгляду справи судом. Уряд також стверджував, що небезпечна особа, яка була виправдана «помилково» рішенням суду першої інстанції, може вчинити ще одне правопорушення, доки триває апеляційне провадження.

Висновки: ЄСПЛ встановив, що якби існували конкретні підстави для пред’явлення підозри, то правоохоронним органам нічого не заважало б прийняти рішення про наступне затримання особи на основі підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції. Однак Суд не задовільнився лише фактом загального занепокоєння, на якому наголошував Уряд, що І. С. міг вчинити нові правопорушення під час апеляційного провадження. У зв’язку із цим Суд повторив свої висновки, наведені у справі S., V. and A. v. Denmark та зазначив, що обов’язок не вчиняти кримінального правопорушення у найближчому майбутньому не може вважатися достатньо конкретним і визначеним, щоб підпадати під дію підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції, принаймні доти, доки не буде вжито жодних конкретних заходів, яких не було дотримано. ЄСПЛ дійшов висновку, що попереднє ув’язнення І. С. після проголошення виправдувального вироку судом першої інстанції не підпадає під винятки, передбачені пунктом 1 статті 5 Конвенції, а тому було порушено це положення Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: законне рішення суду, невиконання судового рішення, обґрунтованість підозри