Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 жовтня 2020 року

у справі «KARAPETYAN v. GEORGIA»

за заявою № 61233/12

Щодо правомірності конфіскації незадекларованих грошових коштів

Фабула справи: посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявниця аргументувала, що їй належало лише 9000 доларів США від конфіскованої суми, а також заявила, що конфіскація всіх грошових коштів, які вона перевозила через Грузію, була непропорційною.

Правове обґрунтування: щодо пропорційності конфіскації усієї суми грошових коштів заявниці Суд нагадав, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції по суті гарантує право власності та містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого пункту, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке зазначене у другому реченні першого пункту, охоплює позбавлення власності та підпорядковує його певним умовам. Третє правило, яке міститься у другому пункті, визначає, що Договірні держави мають право, зокрема, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Друге й третє правила стосуються окремих випадків втручання у право на мирне володіння майном, і тому вони повинні тлумачитися у світлі загального принципу, викладеного в першому правилі (див. серед іншого, Draon v. France [ВП], заява № 1513/03, рішення від 6 жовтня 2005 року, пункт 69).

Суд узяв до уваги принцип, згідно з яким особа, яка володіє річчю, повинна вважатися особою, що має право власності на неї, доки не буде доведено протилежного (див. Ziaunys v. the Republic of Moldova, заява № 42416/06, рішення від 11 лютого 2014 року, пункти 30–31). Однак, з огляду на твердження заявниці, які не спростовані Урядом, їй належала лише частина конфіскованої суми (див. пункт 24 цього рішення; також Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany [ВП], заява № 42527/98, пункт 82, ЄСПЛ 2001-VIII), стверджуване «майно», про яке йде мова у цій справі, – це гроші, про які заявниця заявляє як про власні, у сумі 9000 доларів США.

Суд повторив свій послідовний підхід, згідно з яким такий захід, як конфіскація, хоча й передбачає позбавлення майна, крім того, є засобом контролю за користуванням майном у розумінні другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Boljević v. Croatia, заява № 43492/11, пункт 38, рішення від 31 січня 2017 року, із подальшими посиланнями).

ЄСПЛ підкреслив, що санкція за правопорушення у сфері митного законодавства була викладена в Митному кодексі (див. пункт 17 рішення), тоді як обов’язок декларування коштів, якщо їх сума перевищує 30 000 ларі, був передбачений Законом про протидію відмиванню коштів, а також Декретом Міністра фінансів № 1232. ЄСПЛ визнав, що норми законодавства, які офіційно опубліковані й загальнодоступні, були достатньо чітко сформульовані, а тому відповідали вимогам передбачуваності та доступності (див. Sadocha v. Ukraine, заява № 77508/11, рішення від 11 липня 2019 року, пункт 25). Отже, втручання у право власності заявника було передбачено законом відповідно до вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ зауважив, що держави мають законний інтерес, а також зобов’язання відповідно до положень різних міжнародних договорів здійснювати заходи щодо виявлення та контролю за переміщенням готівки через державний кордон, оскільки великі суми готівки можуть бути використані для відмивання грошей, торгівлі наркотичними засобами, фінансування тероризму чи здійснення організованої злочинності, ухилення від сплати податків або вчинення інших серйозних фінансових правопорушень. Загальна вимога декларування, що застосовується до будь-якої особи, яка перетинає державний кордон, перешкоджає незаконному переміщенню готівки з країни, а міра конфіскації, наслідком якої є неподання декларації митним органам, є частиною загальної схеми регулювання, призначеної для боротьби із цими правопорушеннями (див., серед іншого, Gyrlyan v. Russia, заява № 35943/15, пункт 23, рішення від 9 жовтня 2018 року, з подальшими посиланнями). У зв’язку із цим Суд врахував, що втручання було спрямоване на запобігання відмиванню грошей та вчиненню інших фінансових злочинів, і вважав, що конфіскація відповідала загальним інтересам суспільства.

Висновки: з урахуванням обставин цієї справи поведінка заявниці та її твердження, розглянуті в цілому, особливо ускладнювали проведення аналізу пропорційності Судом. Хоча Суд установив, що існують підстави вважати, що заявниця володіла принаймні частиною конфіскованої у неї суми, а саме суми, яку вона вимагала як власну (9000 доларів США), при оцінці пропорційності такого втручання він не міг не відзначити, що санкція, яку вона оскаржувала, стосувалася всієї перевезеної суми з тієї причини, що заявниця вирішила перевезти їх на собі. Такий захід був єдиною санкцією, накладеною на заявницю.

Крім того, хоча спільна власність на конфісковані грошові кошти могла бути нерелевантною для застосування відповідної санкції, оскільки національне законодавство застосовується до перевезення незадекларованих сум незалежно від форми власності, Суд зазначив, що національні суди все ж таки розглянули аргумент заявниці щодо права спільної власності на майно. Вони встановили, що таке питання не розглядалося, коли у заявниці була вилучена відповідна сума, і це не було підтверджено відповідними доказами, та дійшли висновку, що аргумент щодо спільної власності на майно був висунутий з метою ухилення від відповідальності. Щодо спільної власності на конфісковане майно Суд також зазначив, що в матеріалах справи відсутні документи, що стосувались конфіскованої суми грошових коштів, а саме законного походження коштів, тверджень заявниці про спільну власність або її стверджуваної заборгованості перед колегами, які подорожували разом із нею. З огляду на викладене вище та ураховуючи конкретні обставини цієї справи, ЄСПЛ не міг визнати, що збитки в сумі 9000 доларів США із загальної суми 40 000 доларів були a priori непропорційними та/або що заявниця зазнала «надмірного індивідуального тягаря» внаслідок конфіскації; така неможливість цілком пов’язана із заявницею та її неможливістю надати Суду достовірні фактичні докази, необхідні для проведення аналізу пропорційності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: порушення митного законодавства, підстави конфіскації, процедура митного контролю, право на майно