Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 листопада 2020 року

у справі «KLAUS MÜLLER v. GERMANY»

за заявою № 24173/18

Щодо притягнення адвоката до адміністративної відповідальності за відмову свідчити в межах кримінального провадження стосовно інформації, отриманої під час професійної діяльності

Фабула справи: посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився, що примушування його давати показання порушило принцип дотримання адвокатської таємниці.

Спираючись на адвокатську таємницю, заявник відмовився свідчити в кримінальному провадженні проти колишніх керівників чотирьох компаній, яким він надавав юридичну консультацію в процедурі їхнього банкрутства. Заявника було звільнено від обов'язку дотримуватися принципу конфіденційності лише щодо чинних керівників компаній, а не щодо колишніх директорів, яких було засуджено.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ зазначив, що в цій справі заявник скаржився на те, що він був змушений шляхом накладення на нього адміністративного штрафу свідчити в межах кримінального провадження щодо інформації, яку він дізнався як адвокат через обмін нею (усно, письмово або в електронному вигляді) із чотирма компаніями, інтереси яких у відповідний час були представлені керуючими директорами, кримінальне провадження щодо яких наразі триває. Відповідно до зазначених вище принципів такі ділові обміни з представниками клієнтів його юридичної фірми охоплювалися як поняттям «кореспонденція», так і поняттям «приватне життя». Суд у цьому контексті зазначив, що факт членства заявника в юридичній фірмі, яка уклала договір про надання консультацій з чотирма компаніями, не звільняв його від прав та обов'язків адвоката, зокрема, у частині обов'язку дотримуватися професійної таємниці (порівн. також Sérvulo & Associados - Sociedade de Advogados, RL and Others v. Portugal, пункт 79). Тому зобов'язання заявника розкривати таку інформацію становило втручання в права на повагу до його «кореспонденції» та «приватного життя».

Суд вважав, що тлумачення національних судів у справі заявника було передбачуваним також із урахуванням того, що воно повинно розглядатися як охоплюване формулюванням і метою відповідного положення кримінального процесуального законодавства. Таким чином, відповідний закон у тому вигляді, у якому його було протлумачено та застосовано національними судами, може вважатися таким, що достатньо чітко вказував на обсяг адвокатської таємниці, на яку міг би розраховувати заявник.

Крім того, Суд не переконався в тому, що внаслідок розбіжностей у судовій практиці різних апеляційних судів, надаючи показання перед окружним судом у кримінальному провадженні, заявник фактично ризикував бути визнаним винним у вчиненні злочину – розголошення приватної таємниці за статтею 203 Кримінального кодексу. Навіть припускаючи, що з урахуванням різної судової практики щодо обсягу адвокатської таємниці інший суд дійшов висновку, що заявник не мав права свідчити про інформацію, яка стала йому відома під час обміну нею з колишніми керівниками чотирьох компаній, у діяннях заявника все одно не було б підстав для встановлення його вини в частині відмови надавати показання в цьому судовому провадженні, оскільки національні суди зобов’язали його свідчити під час цього судового розгляду. Ураховуючи викладене вище, Суд дійшов висновку, що застосований у цій справі закон у той спосіб, яким його було тлумачено та застосовано судами, був передбачуваним у частині наслідків для заявника. Отже, накладення адміністративного штрафу на заявника було «відповідно до закону» для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції.

Суд вважав, що рішення про сплату заявником адміністративного штрафу було санкцією за відмову свідчити в кримінальному провадженні проти колишніх керівників чотирьох компаній. Рішення мало б забезпечити виконання заявником обов’язку згідно з національним законодавством, яке тлумачиться та застосовується національними судами, у вигляді надання показань у цьому провадженні з метою повнішого встановлення фактів. Отже, втручання слугувало легітимній меті, передбаченій пунктом 2 статті 8 Конвенції, а саме – запобіганню злочинності. Ця мета включає в себе забезпечення отримання доказів із метою виявлення та притягнення до кримінальної відповідальності (порівн. Société Colas Est та інші, процитовано у рішенні, пункт 44, та Van der Heijden v. the Netherlands [ВП], заява № 42857/05, пункт 54, рішення від 3 квітня 2012 року).

Висновки: Суд зазначив, що національне законодавство та практика забезпечують захист адвокатської таємниці в тому сенсі, що ними передбачені винятки із зазначеного обов'язку надавати показання в кримінальних провадженнях для адвокатів за певних обставин. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 53 Кримінального процесуального кодексу адвокати можуть, як правило, відмовлятися свідчити про інформацію, довірену або відому їм. Однак згідно з частиною 2 зазначеної статті адвокати більше не мають права не давати свідчень, якщо їхній клієнт, захист якого першочергово служить обов'язку зберігати таємницю, позбавив свого адвоката цього обов’язку. Таким чином, у цій справі виникло питання, чи можна вважати пропорційними застосовані національними судами в цій справі обмеження обсягу адвокатської таємниці згідно з Кримінальним процесуальним кодексом. Це свідчить про досить широкі межі розсуду. У поданому контексті ЄСПЛ зазначив, що, на думку національних судів, клієнтами адвокатської компанії заявника в цій справі були лише чотири компанії, які уклали договір про надання юридичних консультацій із юридичною фірмою, а не з окремими керівниками, які представляли компанію у відповідний час. Національні суди наголосили, що заявник більше не мав права не свідчити в кримінальному провадженні, коли представники компаній відмовилися від конфіденційності.

Зрештою, ЄСПЛ вважав, що обґрунтування національних судів у виправданні втручання були «належними та достатніми», а втручання було «необхідним у демократичному суспільстві». Як уже було встановлено, національні суди ретельно аргументували своє рішення про накладення адміністративного штрафу, пояснивши в цьому контексті свою позицію щодо обсягу адвокатської таємниці. Їхнє тлумачення було чітко сформульованим, аби заявник міг урегулювати свою поведінку. Таким чином, оскаржуване втручання в право заявника на повагу до його кореспонденції та приватного життя могло розглядатися як необхідне в демократичному суспільстві, а також було виправданим відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції. Отже, порушення статті 8 Конвенції в цій справі не було.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: права адвоката, зміст адвокатської таємниці, захист конфіденційної інформації, захист приватного життя, право на повагу до коресподенції