Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 червня 2024 року

у справі «L.T. v. UKRAINE»[2]

за заявою № 13459/15

Щодо відсутності в особи, стосовно якої розглядається питання про застосування примусових заходів медичного характеру, права особисто подати апеляційну скаргу у кримінальному провадженні

Фабула справи: посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржиться на несправедливий судовий розгляд у кримінальному провадженні проти неї, головним чином через незабезпечення її присутності в суді першої інстанції 17 липня 2014 року, а також на неможливість оскаржити рішення суду, винесене проти неї в цей день.

Заява стосується примусового психіатричного лікування заявниці у стаціонарі, призначеного Київським районним судом м. Полтави 17 липня 2014 року в рамках кримінального провадження проти неї за обвинуваченням у нанесенні легких тілесних ушкоджень. За відсутності заявниці, але у присутності її захисника, суд визнав встановленим, що заявниця завдала тілесних ушкоджень потерпілому, але була не здатна розуміти свої дії та керувати ними, оскільки, згідно з медичним висновком, вона страждала на хронічну параноїдну шизофренію. За словами заявниці, її адвокат не бажав оскаржувати вищезазначену постанову, і вона була змушена подати апеляцію самостійно. Скаргу було залишено судами без розгляду, оскільки згідно з відповідним національним законодавством вона не мала права оскаржувати це рішення. 3 жовтня 2014 року заявницю, яка до цього часу залишалася на свободі, викликали до відділку міліції нібито з метою поінформувати про хід розслідування кримінальної справи, яку вона подала раніше. Після прибуття її примусово перевели до місцевої психіатричної лікарні з метою виконання рішення від 17 липня 2014 року. Вона була виписана з лікарні для амбулаторного лікування 9 квітня 2015 року, а 17 листопада 2015 року її примусове психіатричне лікування було припинено судом.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що право на доступ до апеляційного суду в кримінальних справах не є більш абсолютним, ніж у цивільних справах, і держава, якій дозволено встановлювати обмеження права на апеляцію, користується певною свободою розсуду щодо таких обмежень (Deweer v. Belgium, 27 лютого 1980 року, § 49, Series A № 35; Kart v. Turkey [GC], № 8917/05, § 67, ECHR 2009 (витяги)). Однак ці обмеження не повинні обмежувати здійснення права таким чином або в такій мірі, що порушується сама суть права. Вони повинні переслідувати легітимну мету, і має існувати розумна пропорційність між засобами, що застосовуються, і метою, якої прагнуть досягти (Guérin v. France [GC], 29 липня 1998 року, § 37, Reports of Judgments and Decisions 1998-V).

Суд зазначає, що 14 липня 2014 року районний суд прийняв рішення щодо кримінального обвинувачення проти заявниці, встановивши, що вона вчинила кримінальне правопорушення. Він встановив, що вона не може нести кримінальну відповідальність за станом свого психічного здоров'я, і постановив помістити її до психіатричного закладу. Безперечно, що, в принципі, заявниця мала право за національним законодавством на апеляційний розгляд її справи як з точки зору фактів, так і з точки зору права. Однак, як вбачається зі статті 393 КПК, як особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, заявниця не мала права самостійно подавати апеляційну скаргу на постанову від 14 липня 2014 року і була змушена робити це через свого захисника, яким на той час був призначений державою захисник Д. Таким чином, видається, що рішення про те, подавати чи не подавати апеляційну скаргу на рішення районного суду, було повністю залишено на розсуд Д. Іншими словами, сама заявниця була позбавлена можливості захищати себе в апеляційній інстанції по суті обвинувачень та оскаржити постанову про поміщення її до психіатричного стаціонару.

У зв'язку з цим Суд не залишає поза увагою той факт, що заявниця, очевидно, консультувалася з адвокатом за власним вибором перед подачею апеляційної скарги, поданої нею особисто, без законного представника. Незрозуміло, якою мірою цей адвокат брав участь у підготовці апеляційної скарги. Важливо, що Уряд не стверджував, що він мав право за національним законодавством подавати апеляційну скаргу від імені заявниці, незважаючи на те, що її захисником на той час був Д., і не вважав, що будь-яка така можливість, якщо вона існувала, робить безпроблемною заборону заявниці подавати апеляційну скаргу самостійно. Таким чином, у Суду немає підстав розглядати це питання.

Висновки: у будь-якому випадку, на думку Суду, той факт, що заявник не мав можливості подати апеляційну скаргу особисто, важко узгодити зі статтею 6 Конвенції, яка вимагає, щоб особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, мала право на ефективну участь у провадженні проти неї. Безсумнівно, можна передбачити ситуації, в яких психічний стан обвинуваченого робить його нездатним здійснювати свої процесуальні права, і делегування цих прав іншій особі є виправданим. Однак Суд не погодиться з тим, що сама лише презюмована психічна хвороба заявниці є неявним і беззастережним обмеженням її процесуальних прав, у тому числі права на оскарження, особливо якщо суди не оцінили її здатність особисто брати участь у провадженні, що призвело до її тримання під вартою за медичними показаннями. Важливість того, що було поставлено на карту - утримання заявника в психіатричній лікарні - змушує зробити такий висновок.

Більше того, як свідчать обставини цієї справи, адвокат заявниці, Д., не подав апеляційну скаргу, всупереч бажанню заявниці та незважаючи на існування потенційно вагомих підстав для оскарження. Оскільки заявниця не могла отримати доступ до цього засобу юридичного захисту безпосередньо, це мало незворотні наслідки для результату провадження та її прав.

Загалом Суд вважає, що за обставин цієї справи відхилення апеляційної скарги заявниці було невиправданим обмеженням її процесуальних прав і, відповідно, несумісним з вимогами статті 6 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 та пп. "с" п. 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: ПЗМХ, справедливість судового розгляду, право на участь у судовому засіданні, право на доступ до суду, право на адвоката