Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 червня 2024 року

у справі «L.T. v. UKRAINE»[1]

за заявою № 13459/15

Щодо відсутності належного реагування суду на очевидно неефективне надання правової допомоги особі, стосовно якої розглядається питання про застосування примусових заходів медичного характеру

Фабула справи: посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржиться на несправедливий судовий розгляд у кримінальному провадженні проти неї, головним чином через незабезпечення її присутності в суді першої інстанції 17 липня 2014 року, а також на неможливість оскаржити рішення суду, винесене проти неї в цей день.

Заява стосується примусового психіатричного лікування заявниці у стаціонарі, призначеного Київським районним судом м. Полтави 17 липня 2014 року в рамках кримінального провадження проти неї за обвинуваченням у нанесенні легких тілесних ушкоджень. За відсутності заявниці, але у присутності її захисника, суд визнав встановленим, що заявниця завдала тілесних ушкоджень потерпілому, але була не здатна розуміти свої дії та керувати ними, оскільки, згідно з медичним висновком, вона страждала на хронічну параноїдну шизофренію. За словами заявниці, її адвокат не бажав оскаржувати вищезазначену постанову, і вона була змушена подати апеляцію самостійно. Скаргу було залишено судами без розгляду, оскільки згідно з відповідним національним законодавством вона не мала права оскаржувати це рішення. 3 жовтня 2014 року заявницю, яка до цього часу залишалася на свободі, викликали до відділку міліції нібито з метою поінформувати про хід розслідування кримінальної справи, яку вона подала раніше. Після прибуття її примусово перевели до місцевої психіатричної лікарні з метою виконання рішення від 17 липня 2014 року. Вона була виписана з лікарні для амбулаторного лікування 9 квітня 2015 року, а 17 листопада 2015 року її примусове психіатричне лікування було припинено судом.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що для справедливості системи кримінального правосуддя надзвичайно важливо, щоб обвинувачений був належним чином захищений як у першій інстанції, так і в апеляції (див. рішення у справі Petrina v. Croatia, № 31379/10, § 47, від 13 лютого 2014 року). Тим не менш, держава не може нести відповідальність за кожен недолік з боку адвоката, призначеного для надання правової допомоги або обраного обвинуваченим. Природним наслідком є те, що якщо адвокатура є незалежною від держави, то здійснення захисту є, по суті, питанням між обвинуваченим та його захисником, незалежно від того, чи призначається він за програмою безоплатної правової допомоги, чи фінансується з приватних джерел (див. рішення у справі Cuscani v. the United Kingdom, № 32771/96, п. 39, від 24 вересня 2002 року). Відповідно до підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції компетентні національні органи зобов'язані втручатися лише в тому випадку, якщо нездатність адвоката, призначеного за договором про надання правової допомоги, забезпечити ефективне представництво є очевидною або достатньою мірою доведена до їхнього відома в інший спосіб (див. рішення у справах Kamasinski v. Austria, від 19 грудня 1989 року, п. 65, Series A № 168, та Daud v. Portugal, від 21 квітня 1998 року, п. 38, Reports 1998-II).

Суд також повторює, що хоча ефективність правової допомоги не обов'язково вимагає проактивного підходу з боку адвоката, а якість правових послуг не може бути виміряна кількістю заяв або заперечень, поданих адвокатом до суду, явно пасивна поведінка може, принаймні, викликати серйозні сумніви щодо ефективності захисту. Особливо це стосується випадків, коли обвинувачений категорично заперечує обвинувачення і оспорює докази або не може бути присутнім на судовому засіданні і забезпечувати свій захист особисто (див. згадане вище рішення у справі Vasenin, § 142).

Суд зазначає, що у багатьох випадках така бездіяльність адвоката призводила до встановлення порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 (див., наприклад, рішення у справі Siyrak v. Russia, no. 38094/05, §§ 30-33, від 19 грудня 2013 року; Орлов проти Росії, № 29652/04, §§ 109 і 117, від 21 червня 2011 року; і Ananyev v. Russia, № 20292/04, §§ 55-56, від 30 липня 2009 року).

Висновки: Суд зазначає, що під час кримінального провадження заявницю представляв призначений державою захисник К., якого змінив Д. Суд також зауважує, що обидва адвокати були, по суті, пасивними та не діяли в найкращих інтересах заявниці. У матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що захисник заявниці оскаржував допустимість будь-яких доказів або заявляв будь-які клопотання в її інтересах на будь-якій стадії провадження, незважаючи на те, що сама заявниця послідовно заперечувала обвинувачення і оскаржувала результати своєї судово-психіатричної експертизи та спосіб, у який вона була проведена.

Суд також бере до уваги аргумент заявниці про те, що вона не могла ефективно оскаржити рішення від 14 липня 2014 року, оскільки її адвокат не подав апеляційну скаргу. Більше того, у цій справі Д. не тільки не подала апеляційну скаргу, але й приєдналася до прокурора, виступаючи за припинення апеляційного провадження, порушеного самою заявницею, незважаючи на важливість того, що було поставлено на карту для заявниці, і наявність очевидних підстав для оскарження.

З огляду на вищевикладене, Суд доходить висновку, що правова допомога, надана заявниці, була серйозно та явно неналежною. Призначений державою захисник не тільки не захищав права та інтереси заявниці, але й, як видається, віддзеркалював позицію обвинувачення як з питань суті справи, так і з такого важливого процесуального питання, як присутність заявниці на судовому засіданні. Суд вже встановив, що заявниця була несправедливо позбавлена можливості бути присутньою на судовому засіданні та представити власну версію подій та докази. Таким чином, Суд вважає, що недоліки правової допомоги, яку отримала заявниця, були особливо помітними та шкідливими, враховуючи її нездатність виправити або зменшити негативний вплив, який така допомога мала на результат провадження проти неї.

За таких обставин національні суди повинні були втрутитися і призначити нового захисника або відкласти слухання до того часу, поки заявник не буде належним чином представлений. Однак суди відхилили апеляційні скарги заявника з формальних підстав, посилаючись на те, що апеляційні скарги могли бути подані лише адвокатом заявника, тоді як відмова адвоката зробити це була одним з аспектів скарги заявника.

У світлі вищевикладеного Суд доходить висновку, що якість правової допомоги, наданої заявнику у цій справі, та відсутність належної ретельності з боку національних судів у цій справі не відповідала вимогам підпункту «с» пункту 1 та пункту 3 статті 6 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 та пп. "с" п. 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: ПЗМХ, справедливість судового розгляду, право на участь у судовому засіданні, право на доступ до суду, право на адвоката